Розділ 2

— Тіна, ну нарешті! — зустрічає мене Стелла біля танцювальної студії.

 Я обіймаю подругу та чмокаю в щічку.

— Ну, що, готова гарно провести час?

— Звісно, — каже вона, здивовано піднімаючи брову.

 Це ж вона мала говорити щось подібне, а не я. Простягаю подрузі маленький, трохи зім'ятий рекламний листочок, з якого посміхається Лендон Хелтон.

— Ти хочеш туди піти? — підіймає подруга на мене здивований погляд.

 Я стискаю губи. І навіщо я це зробила? Певно, після нашої зустрічі з чоловіком мій розум помутнів. Хоча ні, мені дійсно хочеться піти, попри цю місцеву знаменитість. Не буду я знову через чоловіка відмовляти собі в задоволенні!

— Ну, подумала, що це чудовий варіант, але якщо не хочеш — не підемо, — натягнуто посміхаюся, все ще борючись зі своїми суперечливими почуттями та бажаннями.

— А я думала, ми підемо на зимовий ярмарок, — каже вона, прикусивши губу.

— О ні, я не хочу гуляти в таку холоднечу просто неба, роздивляючись намети. Мені шкода продавців.

 Справді, одного разу мене занесло на такий ярмарок — крім червоних щік і тремтячих продавців, які зігрівалися гарячими напоями, нічого не запам'ятала. Це навіть гірше, ніж просто піти й подивитися на Лендона. Та й народу буде стільки, що він навряд чи помітить мене в натовпі.

 Стелла примружується:

— Ах ти хитра лисичко, Тінатін Денізе!

 Я знизую плечима.

— Хочеш жити — вмій викручуватися!

— Добре, якщо ти це запропонувала, то я подумаю над твоєю пропозицією, — каже вона, ховаючи рекламку в кишеню.

 Я кидаю погляд туди, де щойно зник аркуш з зображенням сірих очей. Можливо, пізніше пошкодую, що не вибрала ярмарок. Хоча що може бути гірше, ніж замерзнути, гуляючи зимовою вулицею? Бррр!

— Пішли перевдягатися, бо запізнимося!

 Заняття проходить непогано. Гарна, підтягнута вчителька все пояснює дуже багато разів — навіть тупому було б зрозуміло. У мене наче виходить. Але... ну, не загорілося у мене бажання бігти й купувати собі подальші заняття й гарну форму. Не моє це.

— Можливо, тобі варто обрати інший напрямок? Хіп-хоп? Хілс? Стрип-пластику? Народні танці? — питає мене Стелла, коли ми, втомлені й спітнілі, йдемо в душ.

— Думаю, річ не у тому, — зітхаю я. — Знаєш, або ти палаєш зсередини від чогось, або вогник взагалі не запалюється.

— Вогник не запалився? — лунає поруч з кабінки.

— Ні.

— Шкода.

 Стелла вмикає воду. Мені дуже не хочеться її засмучувати, але я прагну бути насамперед чесною із собою. Хоча почуття сорому тисне на мене.

 Вода приносить мені відчуття задоволення й бадьорить. Давно знаю, що вода — моя стихія.

 Ми сушимо волосся феном й наносимо легкий макіяж. Я дістаю з сумки невеликий аркуш паперу — той самий "Різдвяний чекліст", який склала Стелла для мене, — й ставлю галочку біля пункту "урок танців". Подруга підходить й заглядає в аркуш.

— Насиченими в тебе будуть ці два тижні.

 Я зітхаю.

— О, це точно — завдяки твоїм старанням.

 Вона пирхає:

— Ой, ну не кривися ти так, ніби я змушую тебе відчищати унітаз зубною щіткою.

— Фу, Стелло!

— Ну що? — вона легенько штовхає мене в плече.

— Нагадай мені, чому я погодилася на все це? — вказую рукою на аркуш.

— Бо ти мене любиш і в глибині душі згодна, що це дуже крута ідея.

— Ну звісно, — усміхаюсь й кладу аркуш до кишені сумки.

 Взагалі, погодилася, бо Стелла надто багато зробила для мене, і це фактично єдине, чим я можу віддячити. Хоча вона це також влаштувала для мене.

— Ну що, пішли дивитися на змагання!

 Стелла поправляє зачіску, коли ми виходимо зі студії танців і підморгує мені.

 Я щільніше кутаюсь в шарф і вже не так впевнена, що це гарна ідея. Згадую про замерзлих продавців на ярмарку й швидко йду в напрямку льодової арени. Добре, що вона знаходиться у самому торгівельному центрі, й не потрібно виходити на мороз, щоб кудись перейти.

 По дорозі Стелла вмовляє мене купити какао з маршмелоу та булочку з корицею.

— Гірше буде, якщо посеред змагань захочеться їсти, але я не дам тобі піти по їжу, доки не додивимося!

— Тобі хтось колись казав, що ти гірше ката? — кажу я, перекладаючи гарячий стакан какао з руки в руку.

— Ти. По триста разів на день! — насуплюється Стелла.

 Я дивлюсь на неї та згадую про подарунок.

— На, потримай та не ображайся! — кажу я подрузі, даючи їй свій стакан.

 Стелла підіймає брову.

— І це повинно було мене заспокоїти?

— Ні, — відповідаю я, дістаючи з сумки пакунок. — Але це, можливо!

 Я забираю стакан, який подруга вже ледь тримає, і тицяю їй у руки маленький пакунок.

— О, — вигукує вона, розгортаючи його. — Я бачу, ти давно планувала піти на ці змагання! Не знала, що ти так цікавишся фігурним катанням! Дуже гарно, дякую!

— Я... — почала було я, але Стелла мене перебиває.

— Пішли бігом, бо вже запізнюємося! — вона кладе дармовис назад у пакунок, кидає його в сумку й ми швидко крокуємо до входу на глядацькі місця.

 Людей збирається майже повний зал, хоча він не дуже маленький. Спеціально для змагань біля арени зробили місце для журі. Поки збираються глядачі, грають різноманітні різдвяні пісні, деякі люди весело підспівують, а хтось навіть пританцьовує. Взагалі навколо панує святкова атмосфера, хоч до свята залишається ще два тижні.

 Ми зі Стеллою швидко випиваємо своє какао, заїдаючи булочками, від чого стає спекотно, тому навіть знімаємо пальто. Я нервово поправляю свій хвостик на потилиці, оглядаючи арену.

— Щось шукаєш? — питає Стелла, помітивши мій нервовий стан.

— Та ні, просто хочу, щоб все швидше почалося.

— Ясно, — примружившись, каже вона, задумливо дивлячись на мене.

 Стільці журі вже зайняті всі, окрім одного. Приглушується світло, стихає весела мелодія, і запановує тиша.

 На арену виходить чоловік, звісно, що це Лендон. Він вдягнутий у спеціальний чорний приталений костюм із блискітками. Чоловік зупиняється посередині арени й завмирає. Роздаються перші ноти мелодії, й Лендон ковзає по льоду. Він рухається так гарно й плавно, стрибає й приземляється, роблячи в повітрі різноманітні трюки. Зал тішиться. Я не відриваю погляду від його підтягнутої статури. Ніколи б не подумала, що цей вид спорту так заворожує.