Пригоди трудоголіка

Годинник вже показував о пів на шосту вечора, а Слава додому ще навіть збиралась. З нею останнім часом дуже часто так траплялось, завжди залишалась якась частина роботи, яку хотілось завершити цього ж дня, на залишаючи на наступний день. Так сталось і цього разу. Десертом стала остання і найскладніша таблиця. Звичайно, краще було б, починати її заповнювати завтра, на свіжу голову, з ясними думками, але ж ні, дівчина була трудоголіком до мозку кісток. 
Віка вже давно побігла додому, дзвінка тиша різала вуха, зосередитися стало важче. Та більш ніж половина роботи вже була зроблена, тож кидати все на півдорозі, означало ганебно здатися, повівшись на елементарну втому. Тільки не спати. Займатися чим-небудь: писати, танцювати, садити дерева – тільки не закривати очі. Ні в якому разі. Не можна. П’ята чашка кави не рятувала. Очі злипалися, на тіло навалювалась страшенна втома, складалось враження ніби щойно вагони розвантажувала. А вона всього лиш кілька днів нормально не спала.
Ніч поступово вступала у свої права, змінюючи вечірні сутінки на щедро драповане яскравими зірками нічне небо. Слава дратувалась. Вся ця нервозність від незнання, що саме очікувало на неї сьогодні. Чи прийде знов та дивна жінка до її сну? Чи проситиме знову? Та й взагалі, якою була причина тих сновидінь? Вона не знала. Але більше терпіти головний біль не змогла. Знов потерла скроні. Ковтнула чергову знеболювальну таблетку. Та дзвін повертався знову. Єдиним порятунком була її домашня кішка, хоч і сусідки були проти домашньої улюблениці, та згодом змінили свою думку, так сильно припала та їм до душі. Слава знала, що варто їй повернутися до гуртожитку, як біле, пухнасте чудо обов’язково зустрічатиме свою улюблену господиню. Муркотатиме, стане ластитись, а потім, покладе свої лапки на груди дівчини, потягнеться до голови – і біль стихатиме, зникатиме тривога, вдасться нарешті розслабитись. 
Шлях до гуртожитку, де дівчина знімала кімнату, був коротким, тож вирішила прогулятися, подихати свіжим, зимовим повітрям, подумати, розклавши думки по полицях, а їх було занадто багато як для короткої прогулянки, та все ж. На землю повільно опускався дрібний сніжок, поступово набираючи обертів він ставав дедалі лапатим. Він нахабно летів в дівоче обличчя, осідаючи дорогоцінними камінчиками на пишних віях. Слава зупинилась на мить, дозволивши на мить насолодитися чарівним снігопадом. Та розплющивши очі, здригнулась. Перед собою вона бачила ту саму бабусю, яка останнім часом порушувала її спокійний сон дивним бурмотінням, але коли прокидалась, Слава не могла пригадати жодного слова. Та зараз вона почула все як ніколи чітко і зрозуміло: 
-    Все одно ти станеш однією з нас. Відьмою… -    за звичкою, дівчина потерла скроні, примружуючи очі, та коли потім глянула поперед себе – видіння зникло, начебто нічого й не було. 
-    Дівчино, з вами все добре? – поруч пролунав знайомий голос, та цього не могло бути. Адже з Артемом вони не бачилися вже кілька років, не спілкувалися ж ще більше. 
-    Все в нормі, просто трохи в голові запаморочилось. Вибачте, маю йти. – Не обертаючись, дівчина поспішила ретуватися, та була зупинена впевненою рукою хлопця, який міцно вчепився за її зап’ястя. Ніби звичайний рух, та всередині серце тричі здійснило кульбіт і ледь не вилетіло з грудей. 
-    Не роби вигляду, що ми незнайомі. Це неприємно. – Артем повернув Славу до себе, змушуючи дивитись йому в обличчя. 
-    Вибач, мені треба йти. – Зібравши себе нарешті до купи, Слава сміливо подивилась йому у вічі. Аби тільки хто знав, чого їй коштувало зображувати холод і стриманість, які зовсім не були їй властивими. Але було надто боляче і пам’ять зрадливо підкидала картинки найщасливіших моментів, пов’язаних з цією людиною. 
Хлопець забрав свою руку й дозволив їй піти, проводжаючи поглядом услід. Слава стримувала себе, аби не побігти, сльози душили зсередини, показувати слабкість не хотілось, дівчина думала, що давно придушила в собі ці почуття. Та виявилось навпаки, але деяким про це не обов’язково знати. Адже вона пам’ятала, як потоптали її почуття запропонувавши дружбу, це було так неочікувано і так неприємно від того, що причину такого рішення їй не озвучили, не розуміла, що зробила не так. Зрозуміло, що ніякої дружби не вийшло. Час від часу Артем давав про себе знати, ніби й роблячи крок до примирення, але водночас не роблячи нічого такого. Слава не витримала, в один момент поставила крапку там, де досить довго була трикрапка. Мабуть, просто не судилося…