5

Наступного дня все завалило снігом. Автівок їздило доволі мало, а люди неспішно протоптували собі нові стежки. Не дивлячись на все, зима була казковою.

Андрій відчинив двері кав’ярні. Його знову зустрів дзвіночок, вже знайомий аромат і безліч відвідувачів. Він увійшов, залишивши хвилювання за порогом. «Це просто зустріч із подругою.» Проте, він і подумати не міг, що всередині на нього чекатиме приємна несподіванка…

— Привіт, Андрію! – пролунав знайомий голос. – З Різдвом тебе!

За стійкою, з оленячими ріжками на голові та у фірмовому фартусі кав’ярні, посміхалася бариста-Яна.

— Оце так несподіванка, – здивувався, але й зрадів Андрій. Він підійшов до стійки. – Привіт, Яно, і тебе з Різдвом, – сів на вільне місце навпроти неї. – То ось де ти підробляєш?

— Так, сьогодні моя зміна. А тебе сюди яким вітром занесло? Шоколадику закортіло? – вона мило посміхнулася.

— Ну… насправді, я прийшов зустрітися з Анею…

— Он як… – посмішка трохи згасла. – Друга спроба побачення? А ви, Андрію, не соромитесь зізнаватися, що на два фронти залицяєтесь.

— Та ні… це не побачення, а лише дружня зустріч, – швидко уточнив він. – Яно, тільки не зрозумій все неправильно. Вона дівчина весела і добра… Але, я не закоханий у неї, – він взяв її за ручку і поглянув у ясні очі. – Насправді, мені дуже подобаєшся ти… Я б навіть сказав, що я… втратив голову від почуттів до тебе… – він стих, шукаючи вірні слова.

Андрій багато відчував, але йому було тяжко висловлювати свої почуття. Яна це розуміла, і як же їй було приємно це почути. Він зміг зворушити її серденько і розчулити. Яна знову засяяла посмішкою.

— Дякую, Андрію. Я також відчуваю те ж саме до тебе. Але, що ти їй хочеш повідомити?

— Послухаю, що з нею трапилося. Якщо, все гаразд, то розповім про зустріч із тобою. Я не хочу порвати дружбу з нею, але й не хочу давати марних надій.

— Шляхетно і справедливо, – похвалила Яна.

За нагоди, коли Яна була вільна, вони вели приємну бесіду. Час знову плинув непомітно, а Аня знову не з’являлася. Зрозумівши це, Андрій повністю перемкнув свою увагу і думки на Яну.

— Андрію, проведеш мене сьогодні додому?

— Так, залюбки.

Перед виходом із кав’ярні Яна хотіла підстерегти Андрія під різдвяною омелою, але хтось із «люб’язних» відвідувачів її «позичив».

Взявшись під руки, вони неспішно покрокували засніженими вулицями. Андрій розумів, що на останню маршрутку він тепер вже точно не встигне і доведеться пішки подолати чималий шлях додому. Проте, тоді йому це здавалося крихітною ціною за можливість насолоджуватися компанією такої дивовижної дівчини. Андрію вона подобалася настільки, що він ладен був дійти з нею до краю планети.

Яна все поглядала в небо.

— Що ти там намагаєшся побачити? – запитав Андрій. – Якщо Санту в санчатах, то його там нема. Він зараз віджарює біля ялинки, – він захихотів.

— Ні, – посміхаючись, заперечила вона, – я чекаю, доки впаде зірка, щоб загадати бажання.

— А ти в курсі, що то не зірка, а лише шматок каменюки з космосу? – він розсміявся.

— Нууу! – награно образилася Яна, насупившись. – Не руйнуй мою віру в дива!

— Ну добре, більше не буду. Вибач, – тут він хитро посміхнувся і додав: – А падаючий супутник згодиться? Я можу влаштувати, – сміючись, він поліз до кишені. – Зараз прямо з телефону його хакну за хвилину.

Їх радісний сміх розносився вулицею. Здавалося, що ця ніч належить лише їм.

— Що ж… ось ми й прийшли, – сказала Яна, зупинившись біля свого під’їзду. – Це був чудовий вечір.

— Це ти чудова, – він щиро посміхнувся. – Яно, я… невимовно радий, що ми зустрілися і… мені ще ні з ким у житті не було так добре, як з тобою. Я б хотів, щоб це ніколи не закінчувалося…

— Але, на жаль, все колись добігає свого кінця, – з посмішкою закінчила вона. – Як і наша прогулянка.

— Так… – Андрій зітхнув. – Як і наша прогулянка…

— Дякую, що провів. Але… мені вже час йти додому…

Але ж, знову стояла і не йшла. Кліпала довгими віями, прикусивши нижню губу, і переводила погляд то на його очі, то на його губи. Слова були зайві. Андрій і сам згорав від непереборного бажання торкнутися її губ. Серце калатало від хвилюючого передчуття першого поцілунку. Він майже наважився і тут…

— Ну, добре, – сказала Яна, швиденько обійнявши його, – я пішла. До зустрічі!

Двері під’їзду зачинилися за її спиною, а Андрій стояв і заціпеніло на них дивився.

— Чорт! – злісно прошипів він собі під ніс. – Довго ж я телився! Хіба так тяжко було поцілувати її?!

В кишені булькнув телефон. Андрій перевірив. Писала Аня: «Привіт і знову вибач…»

Андрій злився лише на себе, тож вирішив відповісти: «Привіт. Що, знову не вдалося прийти?»

Аня: «Насправді, я прийшла… Я вже була в кав’ярні, коли ти увійшов. Ти сів неподалік. Знаходився зовсім поруч, але не знав, що то я. Проте, я чула кожнісіньке слово… Чула, як ви розмовляли, про що розмовляли, бачила ваші усмішки і погляди… І все зрозуміла…»