1

Через свою роботу із щільним графіком і домашні клопоти Андрій вже й забув, що таке прогулянки з друзями, посиденьки в кав’ярні, а тим паче – побачення. Хлопець він був гарний: хороший, видний і доволі веселий, але вкрай сором’язливий і завжди зайнятий. Все його життя стислося до рамок монітору, в який він дивився ледь не цілодобово. Робота, відпочинок, спілкування – все там, у наркотичному інтернеті. Напевно, для повноти «щастя» не вистачало лише можливості дістати їжу через монітор. Тож, застосувати термін «насичене життя» до Андрія було доволі тяжко.

За останні роки промайнули і забулися десятки знайомств у соцмережах. У Андрія вже й сподівань ніяких не лишилося, щоб із кимось зійтися. Аж ось, з’явилася, мов сніг на голову звалилася, Аня. Два тижні жвавої переписки, і от – трапилося диво: йому запропонували зустрітися!

Вже наступного дня Андрій сидів на лавці у центрі міста, чекаючи на неї. Навколо панувала святкова атмосфера та передноворічна метушня. Скрізь ходило чимало людей у шапках Санти, несучи в руках барвисті пакунки з подарунками, а під їхніми ногами репів пухнастий сніг. Звідусіль долинала музика, різдвяні пісні, радісні вигуки батьків та нестримний сміх дітей, які каталися на каруселях неподалік.

В руках Андрій тримав телефон і букет червоних троянд, а на його обличчі трималося хвилювання і почервонілий від морозу ніс. Вже півгодини минуло, як він сюди прийшов і згорав у напруженому очікуванні, постійно поглядаючи то на телефон, то на перехожих, шукаючи Аню. Але, вона ніяк не з’являлася. «Могла просто забути. А потім згадала і тепер запізнюється, бо… збирається», – втішав себе Андрій. Йому не хотілося думати, що його банально кинули. Але, ще більше, йому не хотілося, щоб із цією приємною (судячи з переписки) дівчиною трапилося щось погане.

«Нарешті! Напевно, це вона!» – зрадів Андрій, помітивши дівчину, яка теж поглядом шукала когось у натовпі. Спочатку вона озиралася довкола, але коли поглянула в його бік, то відразу засяяла радісною посмішкою і жваво помахала рукою. Андрій теж помахав у відповідь і підвівся, а серце забилося від хвилювання. Дівчина поквапилася до нього. Андрій гадав над тим, що казати і як поводитися. Ну, принаймні, вона виявилася доволі гарною і це дещо заспокоїло його, адже одним побоюванням стало менше.

— Аню, мої вітання, – промовив він, простягаючи букет.

Продовжуючи посміхатися і не збавляючи ходу, дівчина кинула на нього здивований погляд, невпевнено кивнула і промчала повз. Наступної ж миті позаду нього пролунали радісні вигуки і писк дівчини. Андрій озирнувся. Вона повисла на шиї у хлопця, який стискав її в обіймах і нагороджував шквалом палких поцілунків. Розчаровано зітхнувши, Андрій знову сів на лавку. Він почувався повним бовдуром. Самооцінка миттєво впала, а віра в себе розчинилася в морозному повітрі. Він знову перевірив телефон: жодного повідомлення від Ані. «І чому вона не дала свого номера…?» – він понуро опустив голову.

— Перепрошую, тут не зайнято? – запитав приємний голос збоку. – Можна я тут сяду?

Андрій підвів погляд. Перед ним стояла усміхнена дівчина у рожевій курточці. З-під білої в’язаної шапки спадали розкішні локони світлого волосся, що обрамляло її гарне обличчя, а на рум’яних щічках проступали милі ямочки.   

— Ні-ні, звичайно, сідайте, – дещо розгублено відповів він і посунувся.

Дівчина сіла поряд і мовчки стала спостерігати за перехожими. Міркуючи, Андрій крадькома поглядав на неї, наважуючись дещо запитати.

— А ви… випадково, не Аня?

Дівчина поглянула на нього блакитними очима.

— Майже вгадали, – вона щиро посміхнулася. – Я Аня, тільки навпаки.

На обличчі Андрія з’явилося нерозуміння й німе питання. Але дівчина швидко додала:

— Я – Яна, – вона простягнула йому руку.

— Андрій, – він посміхнувся, потиснувши тендітну ручку, – дуже приємно.

— Взаємно. Що, побачення наосліп?

— Ого, – здивувався Андрій. – А от ви вгадали на всі сто відсотків. Як вам це вдалося?

— Ну, тут все просто, – посміхнулася Яна. – У вас в руках букет, ви шукаєте когось у натовпі, знаєте ім’я дівчини, але не знаєте, як вона виглядає, та ще й не аби як нервуєте.

— Вам би приватним детективом працювати, – вражений її спостережливістю, Андрій ще дужче засоромився.

— Аха-ха! Дякую, я подумаю над вашою пропозицією!

— А що, так сильно помітно моє хвилювання?

— Та від вас ним за кількадесят метрів віє, – пожартувала вона, – Андрій аж зніяковів і (як йому здалося) непомітно почав принюхуватися, чи від нього не тхне чимось неприємним. Яна помітила це і швидко додала: – Ой, ні, я не те мала на увазі! Вибачте. Від вас дуже приємно пахне, запевняю. Ви, головне, не хвилюйтесь так, я теж бувала на «сліпих» побаченнях.      

— І як?

— Чесно? – вона витримала коротку паузу. – Жахливо!

Обоє голосно розсміялися: Яна – від душі, Андрій – нервово.

— А якщо детальніше?

— Ну… – почала Яна. – Один постійно забував моє ім’я і кликав Олею. Увесь недовгий час побачення намагався мені під спідницю залізти, за що отримав ляпаса і «найщиріші» побажання. Інший прийшов з пляшкою пива, страшенним перегаром і постійно смалив, як паровоз.