Глава 4

Матвій чекав Альку на вулиці, привалившись до капоту.

Відчинилися двері, вона вийшла на ґанок, така ж тоненька навіть в теплому пальто…

Серце впало вниз і запульсувало в районі шлунка.

Він дорослий чоловік тридцяти років, а лише побачив її, зразу ж долоні спітніли, як у хлопчиська. Відштовхнувся від капота і зробив крок назустріч.

— Алечко…

Вона здригнулась, як від удару. Навіть руку підняла, ніби захищаючись.

— Не треба, Матвію, прошу тебе. Все в минулому.

А то він по очах не бачить, що нічого не в минулому!

У грудях трохи відпустило. Найбільше Север боявся побачити байдужий, пустий погляд. А поки в карих очах хлюпається біль та журба, поки вони ось так виблискують, у нього є шанс. І Север буде останнім ідіотом, якщо його втратить.

Обережно підійшов ближче, щоб не злякати, підняв обидві долоні вгору.

— Гаразд, Пташко, я просто відвезу тебе додому.

— І будь ласка, без цих ідіотських прізвиськ. Алла Євгенівна.

Вона підібгала губи, а йому до остраху хотілося притиснутися до них. Взагалі, захопити в обійми і не відпускати ніколи.

Але поки не можна, він навіть руки за спину сховав.

— гаразд, Алло Євгенівно. Сідай в машину.

— Матвію, — вона зітхнула, Север дуже сподівався, що від непримиренної боротьби з собою, — я нікуди з тобою не поїду. Транспорт чудово ходить, я дістанусь сама, дякую.

— Вона зараз сама вдома? Одна? — подивився їй прямо в очі.

— Хто? — Алла злякано здригнулася.

— Дочка моя. Катя.

— Вона не твоя.

— Так, я бачив. І підрахував. Соцмережі класна річ.

Зітхнула, зробила крок, щоб обійти, і тоді він не витримав. Будь що буде. Обхопив обома руками і притиснув так, що вона увіткнулася носом йому в куртку.

— Алько, Алечко, я шукав тебе тоді, довго шукав. Де ти була? Куди зникла? Я не жив без тебе весь цей час, так, існував…

— Ти одружився, — долинуло тихе, і серце радісно відгукнулося.

Ревнує! Все ще краще, ніж він гадав!

— Так, одружився, Пташко, і жінок у мене було неміряно. Але я і обличч їх не пам'ятаю. Я тебе забути хотів, коли зрозумів, що не знайду. І розлучився я, коли Дімці рік виповнився. Тільки життя Лізі зіпсував. Бо Аллою її називав, кому таке сподобається?

— Матвію, — вона спробувала вивільнитися, але він лише сильніше стиснув руки.

Підняла голову, і в нього навіть розум скаламутнів, коли так близько побачив її обличчя. Блискучі очі, вологі губи…

Як же втриматися і не зім'яти їх зараз? Хотілося захопити губами і цілувати як в перший раз. В той їх перший раз, коли вона відповідала, а не дивилася на нього, як на прокаженого.

— Відпусти мене…

— Ні, Алю, не відпущу. Знаю, що як відпущу, назавжди втрачу. Я завинив перед тобою, Пташко, але повір, так як я себе покарав, мене ніхто не покарає. Я буду просити вибачення у тебе, хочеш, зараз почну? Хочеш, на колінах доповзу до твого будинку? А виженеш, будку поставлю і жити там буду. Охороняти тебе, як собака, залицяльників твоїх ганяти…

Вона опустила голову і раптом притихла. Він зрозумів, що вона плаче.

Беззвучно, просто здригається, увіткнувшись в хутряний комір куртки. Обережно відпустив і оповив обличчя долонями. Зазирнув.

Так і є. Вологі доріжки на щоках виблискували іскорками. Він витер їх великими пальцями, не віднімаючи долоні.

— Що з тобою, Пташко, чому ти плачеш?

— Я... я не вірю тобі, Матвію.

— І не треба, — зітхнув з полегшенням і знову притягнув до себе, — не вір. Заслужив, коли повів себе, як гнида. Ти просто перевір мене, Алю, і якщо не впораюся, жени під три чорти.

Вона вимучено посміхнулася куточками губ, і Север не витримав, все ж поцілував її. Але не так, як хотілося, а ніжно і обережно. Потім зібрав губами залишки вологи з холодних щік.

— Ходімо в машину, ти зовсім змерзла.

— Мені потрібно в супермаркет. Я три дні поспіль на чергуванні, нічого не встигаю.

— Заїдемо в супермаркет, — кивнув Матвій, притримуючи її за руку, і так довів до самої машини.

У салоні включив грубку. Алька влаштувалася на сидінні, і він помітив, як за волоссям блиснули іскорки.

Завів за вухо пасмо — сережки, ті самі, сердечком, з діамантовим розсипом. Доторкнувся до сережки і не втримався, ковзнув пальцями по теплій шкірі.

— Ти їх все-таки забрала?

Він тоді залишив їх у гуртожитку. Поклав у коробочці на стіл і пішов, не слухаючи плутані протести Марини.

«Тоді сама носи, якщо не знаєш, де Аля» — сказав і забув про них зовсім.

Виходить, забрала. І не тільки забрала, а навіть носить…