Четвер. Різдво

Нарешті прийшов ранок. Всю ніч Енні крутилася, часто прокидалася і довго не могла заснути. І в цьому винна як Олівера, так і незручного дивану. За сніданком вона майже не говорила, але Софія знала до неї підхід:

– Ен, я тобі не казала, але…, – вона поглянула на Артура і поклала руку на свій живіт. – ми вже знаємо, кого чекаємо.

Енні аж подавилась від несподіванки.

– А як же гендер-паті? Я б збирала гроші з гостей в рожеві повзунки, а потім в блакитні… Чи це на весіллі роблять?

– Хаха! Добре, що ми цього не дізнаємося! – Софія засміялася. – Ти з знаєш, ми не любимо усі ці гучні святкування. То що, хочеш дізнатися?

– Питаєш! Звісно!

Ені схрестила пальці й тихо повторювала “дівчинка, дівчинка, дівчинка”.

– Отже… у нас… буде… д…дитина, яку ми вже безумовно любимо… дитинка, яка змінить наше життя… дівчинка, в якої буде небесне ім‘я Луна.

– Почекай… ти сказала дівчинка?

Софія кивнула і Енні підбігла до неї, щоб обійняти спочатку подругу, а потім Артура.

– Я так і знала! Яка чудова новина! З нетерпінням чекаю на тебе, Луна, будемо робити нерви твоїм батькам, – вона вже говорила з животом.

Коли Артур пішов на роботу, Енні ще була у подруги і між ними виникла розмова, якої неможливо було уникнути.

– Енн, я відчуваю, як тобі боляче. Чоловіки можуть бути козлами. Я його не виправдовую, він мав би сам тобі все пояснити. Але я не вірю, що слова тієї обскубаної курки – чиста правда. Я бачила, як Олівер на тебе дивився, як він до тебе ставиться і це не може бути брехнею. Може, ти хоча б з ним поговориш? А якщо я не права, то вріж йому й за мене! Заряди соковитого ляпаса так, щоб аж за вухами свистіло.

Енні посміхнулась, але очі залишалися сумними.

– Можливо ти права… але я ще не готова до розмови. Він писав і дзвонив разів п‘ятдесят. Просто… я не хочу почути те, що зробить стан ще нестерпнішим. Що, якщо він скаже, що в нього дійсно є почуття до мене, але шлюб потрібний для бізнесу? Навіть, якщо він фіктивний, я не готова до такого. Бляха, я взагалі не хотіла стосунків! А тепер подивись на мене: сиджу на кухні у подруги, страждаю і при цьому п‘ю зелений чай замість вина! Докотилася… – дівчата засміялися і Енні трохи зняла напругу. На останок Софія сказала, щоб вона не гралася в мовчанку, бо може стати пізно: багато людей нещасливі саме тому, що в потрібний момент промовчали. І Енні погоджувалася, але її розбита частина крутила головою, сигналізуючи “ні, ми не будемо цього робити!”.

Дорогою додому Енні зайшла на різдвяну ярмарку на території Кірхи. Якогось чіткого наміру не було, треба скоротати годину-дві, щоб швидше прийшов вечір, а потім й кінець цьому дню. Сьогодні Різдво і все знову повторюється: вона сама. До Софії приїхали свекри і хоч вона запрошувала, але Енні відмовилася. Якщо раніше вона скептично дивилася на різдвяну атмосферу і вважала усі традиції витівками маркетологів, то зараз все змінилося. Так, вона втратила Олівера, але знайшла набагато більше: відчуття, що вона сама впливає на свій настрій і як результат – життя. Диво – це коли ти віриш в саму думку, що диво може існувати. І воно реальніше, ніж здається, бо має початок всередині кожної людини. Енні відчувала, як її сприйняття себе та світу змінилося. І хоч вона ще не могла це описати чи пояснили, але чітко розуміла, що новий рік буде абсолютно іншим! І це її надихало.

На ярмарці було людно, звідусіль смачно пахло і мерехтіли вогники. Енні продегустувала домашню наливку, яку привезли зі Львова, з‘їла шматок штолену і купила цілий кекс додому, приміряла білі рукавиці – одразу ж згадала про білу шубу Катаріни і викинула їх на прилавок. Повернулась до павільйону з наливками і випила ще чарку. Вдосталь зігрівшись, Енні попрямувала додому. Час готуватися до вечері.

Вдома пахло хвоєю і втраченим бажанням прокидатися в обіймах коханого. Дівчина увімкнула гірлянду, присіла на диван і нарешті посміхнулась:

– А в цьому дійсно щось є… , – їй було по домашньому тепло і спокійно. Місія виконана і різдвяне диво завітало в гості до Енні: ялинка з прикрасами, аромат мандарин і випічки з ярмарки, светр з оленями, який до сих пір лежав в пакеті під стіною. Все це стало особистим дивом для Енні, адже, вона вже й не розраховувала на те, що Різдво знову оселиться в серці.

Прийшов вечір і вогники на ялинці стали ще яскравішими. Енні замовила піцу 4 сири, відкоркувала ігристе, одягнула теплу піжаму і вмикнула не типовий для себе фільм “Дещо від Тіфані” (романтика, свято, комедія). Попереду святковий вечір холостячки.

– О, вже й піцу привезли! – Енні почула стукіт в двері й викрикнула. – Іду! – хоча ніхто її не чув. Вона підбігла до дверей. – А ви рано…

– Привіт…, – це був не кур‘єр. Перед нею стояв Олівер. Він важко дихав від переповнених емоцій, хотів так багато сказати, але занадто довго стояв і просто дивився на Енні.

– О, ні-ні, йди звідси, – вона спробувала закрити двері, але Олівер встигнув її зупинити.

– Енні, вислухай мене. Хіба тобі не цікаво розібратися?

Її це розізлило і вона показово засміялася:

– РОЗІБРАТИСЯ? Не вплутуй мене в свої сімейні розбірки! До речі, а твоя наречена знає, де ти проводиш різдвяний вечір? Обережно, а то ще скасує ВЕСІЛЛЯ!

– Заради бога, Енні! В мене немає нареченої і ніякого весілля не буде! Катаріна все вигадала, щоб повернути мене в компанію батька і до його плану. Вона знала, що… якщо тут мене спіткає розчарування, це поверне мене. Та я не знав, що вона спланувала! Це був клятий план! Повір мені, будь ласка.

Енні щиро хотіла йому вірити, але імпульсивно відповіла:

– Вибач, я не можу… – і зачинила двері, які Олівер не встиг притримати. Вона оперлася, її серце вистрибувало з грудей, а ноги леть тримали рівновагу.

– Енні…єдине розчарування, яке б зробило мені боляче, якщо ти мене проженеш. Так, спочатку я думав, що наша подорож до різдвяного духу – це хороший спосіб відволіктися від сварки з батьком. Але потім… я почав помічати, що думаю про тебе перед сном, боюся поцілувати, бо не хотів тебе відштовхнути… я закохався в тебе, Енні… І я все зіпсував… своїм мовчанням. Скажи хоч щось… або прожени, або скажи, що теж це відчуваєш…, – Олівер прислуховувався до кожного звуку, в той час як Енні закрила рот рукою, приховуючи свої сльози. – Я зрозумів… ти обираєш перший варіант. Що ж… я залишу тут подарунок, сподіваюсь ти його не викинеш. Завтра поїду з міста, щоб не було нестерпних випадкових зустрічей. Прощай, Енні… – він залишив під дверима невеликий згорток і пішов геть.