Вівторок. 2 дні до Різдва

Зранку Енні вкотре переконалася, що під дією алкоголю краще не приймати рішення. Сьогодні запланований майстер-клас з виготовлення різдвяного вінка, а бажання зникло. Вона заварила собі каву, приготувала яєчню з беконом і вмостилася на диван, переглядаючи фільм “Чотири Різдва”. Коли їй треба перемкнути увагу і змінити настрій – вона завжди обирає вже знайомий фільм. Так створюється атмосфера визначеності та безпеки, а від цього спокій. Цього разу це мелодрама і комедія, яку Енні дивиться вже вп‘яте.

Зібравшись з думками, дівчина все ж таки вирішує відвідати майстер-клас. І поки вона обирала, що на себе одягнути, задзвенів теелфон.

“Енні, привіт. Якщо не зайнята, зустрінемося сьогодні біля моря?”

Це був Олівер. Тільки-но Енні побачила повідомлення, на обличчі з‘явилася посмішка, а тіло динамічно рухалося під уявну музику. “Що ж, вінок, зустрінемося наступного року” – без докорів сумління вона відмінила свою участь і спокійно відповіла Оліверу:

“Привіт. Окей. О котрій і де?”

“На Ланжероні біля 2-х сфер о 15:00. І вибач, що вчора не написав, було багато роботи”

“Я так і зрозуміла. До зустрічі!”

У Енні пересохло в роті й підступило хвилювання. А в голові виринали питання, одне за одним: Чому біля моря? Чи це щось означає? Чи думав він про неї? Що він їй скаже? Найбільше вона боялася, що Олівер відштовхне її – скаже, що вона його не цікавить і  “давай більше не зустрічатися”. Це буде ударом по себелюбству. Та й серцю буде шкода: не з усіма воно так нервувало, а це щось означає для неї.

Знову, зібравшись з думками, але вже з іншого приводу, Енні вирушила на зустріч невизначеності. Олівер вже чекав на неї: він підготував два стільці з пледами і термос.

– Енні, радий тебе бачити! – він натхненно підвівся і майже не обійняв дівчину, але зупинився. Він не знав, як вона відреагує на це, тож, вирішив не ризикувати.

– Я теж, – вона вдавала наче спокійна, хоча всередині вирував уваган. – Ого, це ти приніс усе це?

– Так, – він почесав потилицю от невпевненості, наскільки це було вдалим рішенням. – Хочу тобі дещо запропонувати. Сідай.

Енні послухалася. Хлопець налив їй какао, і його аромат на мить переніс її в той вечір, де Олівер готував для неї в кав‘ярні.

– Чим вчора займалася? Сподіваюся, продовжувала виконувати пункти зі списку?

“Думала про тебе, чому ти не пишеш, куди ти зник і взагалі, це вже давно не про “різдвяний список”!”

– Завітала до подруги, приготувала глінтвейн і… заповнила 2 листівки.

– О, які приємні слова. А мені там є привітання? – до нього повернулася його звична впевнена посмішка.

– Я пишу лише близьким людям, а ми сусіди, – а вона вмикнула іронію, щоб подивитися на його реакцію.

– Воу! Не бачилися один день, а наче відкотилися на рік назад, – він все ще витримував посмішку. – А як же ж наші сусідські моменти? Чи мої зізнання про невдале побачення на зимовому балу нічого не означають?

Енні не втримала свою колючу гримасу і засміялася.

– Гаразд. Особливі сусіди – так краще?

– Набагато! І тепер, коли ти розслабилася – дозволь поділитись дечим особистим, – Енні кивнула і Олівер продовжив. – У нас з мамою була різдвяна традиція загадувати бажання до свята. Але не простим способом. Спершу, на клаптику паперу ми писали, що відпускаємо у році, що минає, а далі пару секунд просто кричали в унісон, щоб разом з криком проходив весь тягар. Після цього ми записували бажання і спалювали папір, щоб написане злилося з повітрям. Зазвичай, це проходило в горах, де ми святкували Різдво, і питань з криком не було. Але тут є море, що теж непогано поглинає звук і… тягар. Що скажеш?

– Дуже незвичайна традиція! Я такого ще не чула… Твоя мама наче міс Клаус, просочена різдвяним духом.

– Ти вгадала! Ми обожнювали наші особливі традиції. Ти перша, з ким я поділився і хочу зробити це знову. Останій раз ми так розважалися 10 років назад.

– Дякую, що поділився. Але… якось це дивно… Хіба ні? Тут люди навколо, а ми почнемо кричати. Нас не посадять?

Олівер засміявся.

– Ми ж не хулігани. Це займе 5 секунд. Готова?

– Вже? Ем… ну, давай. Що робити? – їй було ніяково, бо це щось абсолютно незнайоме для неї, та й навколо люди. Вона намагалася не озиратися, але в голові літав страх “а що подумають люди”.

– Їм все рівно на нас. Довірься мені, – здавалося Олівер прочитав її думки, але ж це неможливо! Тож, або він чаклун, або дуже спостережливий, або вираз обличчя Енні говорив гучніше слів.

Олівер передав подрузі папір і ручку.

– Пиши, що ти хочеш відпустити: біль, тягар, страх, сумніви, якусь ситуацію. Це може бути будь-що, що заважає радіти життю, – він закінчив давати завдання і нагнувся, аби записати на своєму клаптику. У Енні було так багато варіантів, що аж почало нудити. Як обрати щось одне, якщо в житті так багато неприємностей? Раптом, її погляд зосередився на плавній мелодії хвиль і її наче зачарували. Вона закрила очі, вдихнула солоне повітря і знала, що саме має бути покинуте.

– Ну що, готова звільнитися від зайвого?

Енні кивнула і на відлік: три, два, один вони закричали. Дзвінкий гучний звук виходив з живота через грудний відділ, гортань, ніс, лоб і розпускався з рота в безкрайні простори моря. Вона кричала так сильно, аби випустити з себе весь накопичений біль, який роками тиснув в грудях. П‘ять секунд пройшло і вони зробили щедрі ковтки повітря: заповнили свіжістю очищену ємність.

– Це було… круто! – Енні посміхалася, спершись спиною на стілець – Можна ще?

– Хаха, можна, проте не сьогодні, – він подав їй стакан з какао. – Хочеш поділитися, що ти написала?

– А так можна? Ну, типу, якщо розкажу, то воно не здійсниться.

– Здається, це не з цієї теми, – Олівер засміявся.

– Я жартую, – вона зітхнула, зібравшись з думками, щоб вкотре відкритися. – Я втомилася бути міс Грінч, перекладати відповідальність за своє щастя на інших. Я попрощалася саме з цим. Хочу звільнитися від тягаря минулого, наче через мене розвалилася сім‘я і все життя треба відпрацьовувати, старатися бути кращою, приховувати свої почуття, мовчати, підлаштовуватися під створений образ…