Неділя. 4 дня до Різдва

Енні відкрила очі і перший ранковий подих був з присмаком хвої. Вона дивувалась, як за 2 дні в її квартирі з‘явилась ялинка та різдвяні листівки, що було диковиною для неї. Ще більше здивування було від її реакції та поведінки біля Олівера. Як може таке бути, що за 2 дні вона вже хоче його під ялинку? І що це за подарунок долі такий? В чому підступ?

І хоч чоловік проявляв симпатію, вона дала собі установку не підпускати його ближче. Адже, такі чоловіки розбивають серця. А вона не готова знову збирати своє по шматкам.

Поки заварювалась кава, з коридору лунав стук у двері.

– Добрий ранок!

Енні стояла перед Олівером в піжамі, з безладом на голові та повним збентеженням:

– Тобі точно немає чим зайнятись! Що ти тут робиш?

Він зайшов до квартири і попрямував на кухню.

– П‘ємо каву і збираємось на каток, але перед цим, – Олівер зробив інтригуючу паузу, – є варіанти?

– Знущаєшся? Ти порушив мою ранкову рутину, я навіть каву ще не випила. Чув щось про особисті кордони? – вона аж тупцяла ногами від його нахабності.

– Чув. До катка, – він продовжував, уникаючи роздратованого погляду Енні, – підемо на шопінг.

– Вдих, видих, – вона згадувала усі практики з youtube, аби вгамувати свою внутрішню агонію. – Якби ти сказав про светр з оленями, чесне слово, я б тебе викинула з вікна, – затія покінчити з ним через вікно здавалася приємною, але здоровий глузд і магній, який вона п‘є по вечорам, зупинили її. – Добре. Дай мені пару хвилин і, ну звісно, почувай себе як вдома, – Енні просто махнула рукою, коли Олівер бахнувся на диван навпроти яклинки. 

Вони випили каву, Енні трансформувала безлад на голові в низький хвіст, змінила піжаму на повсякденний одяг. І через годину вони вже були в ТРЦ Сіті Центр, в примірочній одного із брендових магазинів.

– Дідько! – Енні стояла перед дзеркалом, пильно себе розглядаючи. Вона хотіла чи то сміятись, чи то повернутись до плану з вікном. А Олівер в цей час оцінююче дивився на неї, як стиліст, який задоволений своєю роботою. Але клієнту бракувало слів. Дівчина стояла в червоному светрі з оленями, які в додаток були ще й з об‘ємними рогами.

– Тобі пасує, – посмішка Олівера дратувала її до нестями.

– Або одягай такий самий, або купуй квиток в інше місто. Бо я тебе вб'ю.

– Тихо-тихо. Почекай.

Поки Енні продовжувала стояти перед дзеркалом, задумуючись як вона до дійшла до такого, біля неї з‘явився Олівер в такому ж светрі. І дівчина зареготала.

– У кожного поважаючого себе різдвяного фаната повинен бути тематичний одяг. Без цього не було сенсу продовжувати. Мені подобається. Беремо! – і знову зник.

– Я не буду його носити! – вона крикнула у відповідь, але ніхто її вже не чув. – Ну, він платить, тож, нехай.

Вам могло здатися, що її неприязнь до светрів з оленями якась безглузда. І що тут такого – просто светр, просто олені. Навіщо так скаженіти? В дитинстві вони з сім‘єю теж любили тематичний одяг на Різдво. Мама купувала усім однакові піжами і змушувала фотографуватись біля ялинки. Відповідь “не хочу” не приймалась. Але їм з сестрою подобалось. Для них це була командна гра, де кожен виконував свої ролі: мама – як очільниця, давала команди, тато – сумлінно виконував їх, бо не хотів провокувати свою дружину, а в дівчат було 2 завдання: не заважати та відкривати подарунки в визначений час. Різдво було найулюбленішим святом з усіх. Стільки подарунків, обіймів і посмішок. Суцільна любов і веселощі. І ці светри їй нагадують про ту атмосферу. Але зараз – від усього цього смердить втраченими можливостями і марними сподіваннями.

– Не можу більше, – вона закрилася в примірочній, стягнула з себе светр і шпурнула на стілець, наче це він винуватий в тому, що її сім‘я розкололася на шматки.

– Ти готова?

– Так, – вона видихнула і вийшла до Олівера. – Ходімо звідси. Я готова!

– Ей, що у вас тут відбулося з оленями, поки мене не було?

Вона зітхнула.

– Ходімо на каток, – Енні взяла його за руку і повела за собою, а дорогою вивалила на нього свій смуток. – В дитинстві я обожнювала усе це. Светри, веселощі, гірлянди. Але… Більше немає ось того відчуття свята. Немає очікувань новорічного дива. Немає родини поруч. І мені до біса не вистачає цього галасу та гонитви за подарунками. Тоді. Коли всі були разом…. І мені приємно, що ти намагаєшся змінити мій стан. Хоч хто ми один одному? Звичайні незнайомці. Сусіди, які можуть більше ніколи не зустрітись.

– Е-ей, – він зупинив її і розвернув обличчям до себе. – У всіх нас є минуле, яким боляче ділитись. Особливо з незнайомцем, якого зустріла біля каси в магазині. Я не знаю, через що ти пройшла. Але не дай йому позбавити себе майбутнього. У тебе є вибір, що відчувати кожного дня. І ти можеш будувати нову історію прямо сьогодні, яка теж переросте у спогади. Але цього разу вони будуть приємні. Чому? Ну хоча б тому, що в них є я.

– Самовпевнено.

– Я просто знаю свої сильні сторони, – він поважно підняв підборіддя догори, і Енні засміялась, відпускаючи пригнічений стан. Тема залишалася в тіні минулого, проте настрій значно покращився.

– Можливо, ти мій Дікенс, який в реальному часі пише для мене різдвяну пісню в прозі, – Енні вхопилася за його передпліччя і вони продовжили шлях.

На катку було багато людей, що не дивно, адже це неділя і вже сутінки. Навколо палали вогні від каруселей, грала музика і звідусіль чулося дитяче захоплення. Олівер взяв дві пари ковзанів і вони вийшли на льодову арену.

– Виявляється, я ще не втратила навичку стояти на ковзанах, – Енні відчувала себе впевнено і всередині з‘явився вогник азарту; хотілося підкорити цю арену. – З тобою все добре? – він кивнув і щосили намагався приборкати свою незграбність. – Виявляється, в тебе є слабкі сторони?

– Це виглядало легшим, ніж є насправді. Гадав, що моє тіло пам‘ятає цю забавку, але ноги не слухаються. Не чекай на мене, зараз я трохи адаптуюся і наздожену.