Субота. 5 днів до Різдва

Вранці Енні прокинулась в зовсім іншому стані: приємне передчуття від ще однієї зустрічі з Олівером. Як і домовлялись, о 9 ранку вона вийшла з будинку і побачила сусіда з двома кавовими стаканчиками.

– Доброго ранку. Тримай, лате з солоною карамеллю, – він простягнув їй напій, а вона прищурила очі від підозрілості.

– Який збір, це ж те, що я п‘ю кожен божий день! Тебе Софія підіслала?

– Це твоя сестра? – він виглядав спантеличеним. – В мене просто гарна пам‘ять, а ти голосно розмовляєш і я почув. Ніякої загадки.

 – Припустимо, – вона відпустила зоровий контроль і трішки розслабилася. – То, куди ми йдемо?

– На хвойний ринок, вибирати тобі ялинку.

– Так відразу? Ти бачив список? Може,  почнемо з легшого пункту? Випити какао, глянути фільм…

– Енні, мозок намагається загнати тебе в страх. Не піддавайся йому. Довірся процесу.

– Про яку довіру ти говориш? Мені відоме лише твоє ім'я і адреса, бо я живу там само! Бляха, і справа не в “купити ялинку”, а що мені відверто кажучи, інколи страшно, що я так легко довірилася незнайомцю. А ще лячно, що я це кажу в голос, хоч планувала притримувати в своїй голові.

– Слухай, з думками не допоможу. В мене є класний психотерапевт, можу дати контакти, – з його очей вилітали грайливі іскри. – Що хочеш  знати про мене? Питай. Я – відкрита книжка.

– Чому ти це робиш? Витрачаєш час на те, аби довести мені, що Різдво вартує уваги?

Він задумався, і пару хвилин вони йшли в повній тиші: Енні в очікуванні відповіді, а Олівер в пошуку потрібних слів.

– Довгий час я жив у Львові, працюючи з батьком, і щороку на Різдво я подорожував. Цього разу моє місце на карті – Одеса. І коли я почув тебе в тому магазині, то побачив в тобі… образ свого батька, який теж вважає все це маркетингом, – цитую твої слова. Наша остання зустріч була нестерпною, ми в черговий раз посварилися. А коли ми з тобою знову зустрілися – я подумав, чому б не відволіктися і провести приємно час з милою незнайомкою?

– То я для тебе як відволікання? Якось грубо. І аж занадто відверто, – Енні підвела брови від здивування.

– Вибач. А як тобі той факт, що я назвав тебе милою?

– Це трішки згладжує твою ситуацію, але ще треба постаратися.

– Розумію. Мені приємно проводити з тобою час, та й, якби ти була проти, то не повелася б на мої маніпуляції.

– О, то ти визнаєш, що маніпулював?

– Зовсім трохи. І з добрими намірами, – він самовдоволено посміхнувся, а потім сказав: – Ти живеш одна?

– Даруй? А яка тобі різниця?

Олівер засміявся від її кумедного виразу обличчя. Він розумів, що питання дійсно з хитринкою, але так же ж цікавіше.

– Цікаво, які ялинки будемо розглядати. Маленькі, настільні чи великі та пишні.

– Ясно, – можливо, вона хотіла б аби він цікавився її сімейним статусом не заради розміру ялинки. – Так, живу сама. Батьки в іншому місті, з хлопцем розійшлась. В квартирі лише я та моя тінь.

– Окей. Ми прийшли.

Перед ними розкинувся садок із різноманітних ялинок. Високі, низькі, пишні, яскраві, зелені, сірі, наряжені – справжній рай для шанувальників Різдва. Вони зайшли в середину і по тілу розплився запах хвої. Куди не глянеш – казкові ялинки, від яких автоматично покращується настрій. І тут вже хочеш-не хочеш, але занурюєшся в святкову атмосферу і тебе забирає течією хвойної краси.

– Олівере, вау… я й не думала, що буде настільки…

– Атмосферно?

– Так, – Енні підходила до різних ялинок, торкалася до голок, перевіряючи, чи вони справжні. – В дитинстві я мріяла про велику, густу та пишну ялинку, яку б наряжала разом зі своєю сім‘єю під якийсь різдвяний фільм. І обов‘язково, щоб було багато гірлянд, камін і ось ці червоні новорічні шкарпетки… пам‘ятаю тато возив нас по усім ялинковим точкам, щоб ми знайшли ту саму королеву, яка б красувалася в будинку. Я й забула про це…

– Гарна мрія.

– Так, але потім я зрозуміла, що це всього-лише моє ідеалізоване уявлення про Різдво і в реальному житті все відбувається зовсім інакше.

– Хто тобі поклав це в голову?

– Довга історія. Хоча, із недавнього: колишній постійно приземляв мене, говорив, що я мрійниця і реальне доросле життя не наповнене гірляндами та іншими яскравими речами. А якось він взагалі сказав, що ще не готовий до розмов про сім‘ю…

– І скільки років ви були разом?

– Три місяці.

– Три…місяці? – він засміявся. – Вибач, за мій сміх. Я думав, ти скажеш роки, а не 3 місяці.

Вона засміялась у відповідь.

– Тому я його й кинула. Він мене часто дратував.

– Хахаха. А ти не дасиш себе образити.

– Навчилася оберігати себе, бо більше нікому… Ось цю, – Енні показала на ялинку, що стояла між двома високими деревами. Вона була десь півтори метри в висоту, у формі піраміди, густа та насичено-зеленого кольору.

– Гарний вибір, – Олівер підморгнув і підійшов до продавця аби забронювати вибрану ялинку.

– Я замовив доставку, сьогодні ввечері привезуть. Можеш закреслити пункт “купити ялинку”.

Енні дістала список і провела лінію по першому пункту.

– Ти знаєш, це приємно. Обожнюю закреслювати виконані справи. Але ялинку ще треба нарядити… не впевнена, що в мене знайдеться все необхідне.

– Гм… залиш це на мене. А поки… як щодо какао?

– З маршмелоу?

– Так точно! Тільки не біля каміну, а на ярмарці.

– І це ще мінус 2 пункти.

– Так. Саме там ти почнеш відчувати різдвяний дух. Ходімо.

Вони вирушили на Приморський бульвар, де щороку проходила різдвяна ярмарка. Там суцільно святкова атмосфера, яка нікого не залишить байдужим. Навіть, Енні. Хендмейд продукція, запашне домашнє печиво, аромати фруктового глінтвейну, ялинкові прикраси…

– Олівере, а чому ви з батьком посварилися?

Він подивися в далечінь, ніби розглядаючи кадри з минулого. Але Енні хотіла дізнатись істинну причину його допомоги, тому порушила його трансовий стан.