Розділ 4. Дух Різдва

Вночі, коли всі спали, я раптом відчула щось неймовірне — ніби повітря в палаті стало м’яким, теплішим, сповненим якогось тихого світла. Я відкрила очі й побачила ангельську постать. У Нього були білосніжні крила, що ледь тремтіли у темряві, і такі м’які риси обличчя, що на мить захотілося заплющитись знову, аби не злякати цю дивну, нереальну присутність.

— Я померла? — прошепотіла я так тихо, що ледве сама себе почула.

— Ні, ти жива, — відповів Він так спокійно, ніби його голос торкався самої душі. — Я Дух Різдва. Я тут, щоб виконати бажання Ангеліни.

Моє серце стислося, наче знову згадало весь той біль, що я носила в собі від ранку.

— Вона померла минулої ночі, — сказала я з досадою, що раптом прорвалася назовні. — Її більше немає.

— Я приходив до неї тієї ночі, — тихо мовив Дух, опускаючи крила. — І вона попросила, щоб ти одужала… щоб ти більше не хворіла.

Мене ніби пробило струмом. Я не могла повірити в те, що чула. Ангеліна… та маленька життєрадісна дівчинка, яку я знала так мало… думала не про себе, не про свій біль, а про мене. Просила за мене.

За ту, хто для неї була майже чужою.

Мені стало так гаряче в грудях, ніби хтось запалив там свічку. І я вперше за довгий час не знала — плакати мені чи просто дихати.

— Я сказав, що виконаю її бажання, але вона повинна залишити своє життя. І вона погодилась, не вагаючись.

— А можна я не буду здорова, а Ангеліна знову житиме? — спитала я, і серце стискалося від надії, яка водночас рвалася від болю. Я хотіла, щоб її світло знову ожило, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати собою.

— Ні. Вона свій вибір зробила, і назад шляху немає. Ходімо, я дещо покажу.

Він переніс нас до будинку. Я зазирнула у вікно і побачила себе дорослу. Я накривала на стіл, а в кутку стояла прикрашена ялинка, що тихо мерехтіла вогниками. Я когось кликала, і раптом у кімнату вбігла маленька дівчинка років шести. Вона кинулась мені в обійми. Я дивилась на неї з такою любов’ю, що серце стискалося від тепла і щастя, і чула її слова, які розтоплювали все сумне всередині:

— Я люблю тебе, мамо. Ти в мене найкраща на світі.

Я відійшла від вікна й подивилася на Духа Різдва.

— Це твоє майбутнє, — промовив Він тихо, але впевнено. — Тобі лише потрібно повірити у диво.

Я прокинулася у лікарняній палаті, але відчуття сну не відпускало. Повітря було звичним, холоднуватим. Я відчувала, як всередині мене розливається тихе світло.

Я не могла позбутися думки, що те, що сталося, було реальністю. Чомусь я була певна, що до мене дійсно приходив Дух Різдва.

І саме в цю мить щось змінилося в мені. Вперше за весь цей час я по-справжньому повірила в диво. Не у вигадку. Не в дитячу фантазію. А у справжнє диво, яке торкнулося мого життя.