Розділ 3. Звістка

Наступного ранку я прокинулася від голосу медичної сестри, яка пропонувала міряти температуру. На календарі світилося число 24 грудня. Завтра Різдво. Після вчорашньої розмови я відчула, що в мені щось змінилося, і я трохи повірила в Ангеліну та її віру в чудо.

З самого ранку прийшла мама і принесла мені смаколики, щоб порадувати мене. Тут були і цукерки, і шоколадки,  що робили цей день теплішим. Я згадала Ангеліну і її мрію про материнську любов, і мені захотілося трішки підсолодити її буденність. Щоб порадувати її, я вирішила віднести гостинця. Чомусь я не могла її забути. Наша вчорашня розмова стала для мене віддушиною, маленьким променем світла серед усіх турбот і страхів.

Я йшла до палати і, проходячи через пост, почула, як одна медсестра тихо розповідала іншій:

— Сьогодні була дуже важка зміна… — голос Вікторії Ігорівни тремтів. — Так шкода… Вночі Ангеліні стало погано, і вона, не прокинувшись, покинула цей світ. Це просто неймовірно сумно…

— Так, — тихо промовила її колега, — така світла дитина… Жаль, що йдуть такі чудові дітки.

— Микола Станіславович робив усе, що міг. Викликав анестезіолога з реанімації… Але серце не змогли запустити.

Їхні слова зависли в повітрі, і мені здалося, що весь пост став тишею, наповненою болем і безсиллям.

Я повернулася у кімнату і проплакала весь ранок. Я не могла зрозуміти, чому так сталося. Вона була такою життєрадісною. А тепер її немає. І тиха порожнеча розросталася в серці, залишаючи по собі тільки біль.

Після сніданку прийшов мій лікар, Володимир Андрійович. Він уважно переглядав учорашні аналізи.

— Прогресу немає, — сказав він, дивлячись на нас із мамою. — Рівень бластних клітин не зменшується. Потрібно переглядати лікування. Завтра знову здаси кров, а після цього пройдеш комп’ютерну томографію.

Мама стискала мою руку, ніби хотіла передати мені свою підтримку й сказати, що все буде добре.

— Сьогодні в тебе немає ні крапельниць, ні уколів, — продовжив лікар. — Дамо організму невеличкий відпочинок. А після отримання результатів переглянемо курс лікування.

Він вийшов. А я не знала, що робити. Надіятися на диво, як говорила Ангеліна. Але тепер це було зробити набагато важче після ранкової новини.

— Доню, не розстроюйся, — намагалася підтримати мама. — Ти обов’язково одужаєш.

Вона обіймала мене, і ці обійми гріли та заспокоювали. Ми так просиділи досить довго, поки я остаточно не заспокоїлася.

— А давай трохи погуляємо по подвір’ю, — запропонувала мама. — Свіже повітря творить чудеса.

— Ага, — огризнулася я, — особливо через маску.

Та все ж я погодилася на прогулянку. І ось ми вже гуляли засніженим подвір’ям. Мама розповідала новини про тата, а я слухала її.

Повернувшись у відділення, я прожила день як завжди. Але всередині щось похитнулося. Я ще дужче зневірилася, бо навіть такі світлі, як Ангеліна, покидають цей світ. Не могла зрозуміти, де справедливість.