Розділ 2. Зустріч

— Ви чекаєте Різдва?

Я озирнулася й побачила дівчинку шести років. Вона дивилася на мене з тихою надією, такою щирою, що здавалося, моя відповідь могла стати для неї справжнім скарбом.

Я знала її. Це була Ангеліна. Усі у відділенні знали її історію.

Коли їй було чотири роки, рідна мати відмовилася від неї. Вона знайшла нового чоловіка, який поставив ультиматум: або він, або дитина. Мати без вагань обрала себе, і маленька Ангеліна залишилася сама.

Вона жила у дитячому будинку, поки на черговому медогляді їй не поставили той самий діагноз, що й мені. Ось уже три місяці вона лікується, і за цей час у ній розкрилася дивовижна спокійність.

Всі процедури вона переносила без сліз, а в її маленькій поставі поєднувалася неймовірна самостійність і тендітна дитяча наївність. Медсестри завжди ставилися до неї з теплотою, а сама Ангеліна світилася всередині, наче маленький промінчик світла серед сірих стін відділення.

— Ні, не чекаю. Це просто ще один день, який нічим не відрізняється від інших, — сказала я з гіркотою в голосі.

— А як же дух Різдва і віра в диво? — спитала вона, з дитячою цікавістю.

— Це все вигадки. Духа Різдва немає. І дива не стаються.

— Я вірю, що прийде до мене дух Різдва, і я зможу загадати бажання. І трапиться диво.

Її слова лягли на моє серце легко, як перший сніг на тишу нічного міста. Я відчувала її віру — таку щиру й непохитну, і водночас відчувала власну тугу: як же холодно і несправедливо буває у світі, коли так мало чудес.

— Якби був дух Різдва… ніхто б не хворів.

— Ти хочеш бути здоровою? — спитала мене Ангеліна. — Я попрошу духа Різдва, щоб він виконав твоє прохання. Створив диво для тебе, щоб ти вірила, що Різдво приносить людям спокій і надію.

Її слова були щирі й великі, і я бачила, як вона вірить у них. Для неї це було важливо.

Мені стало трохи соромно перед нею. Вона вірила в диво, а я своє невдоволення вилила на неї, хоча вона нічого поганого не зробила.

— Вибач мені, — промовила я. — А в тебе є бажання для духа Різдва? Можливо, ти теж хочеш не хворіти?

— Я хочу, щоб мене любила моя мама і ніколи не покидала мене.

— Можливо, ти знайдеш свою маму, — сказала я тихо, намагаючись додати у голос тепло, — і вона буде любити тебе всім серцем.

Вона посміхнулася, і в її очах я побачила ту безмежну віру, яку так легко губить світ дорослих.

— У мене буде найкраща мама на світі, — промовила вона і пішла до своєї кімнати.

Я стояла на місці і дивилася, як вона йшла. Ця дівчинка вміла дарувати світло, навіть коли стіни коридорів здавалися холодними та байдужими.

Потім я почула, як гукали на вечерю. Потрібно було повертатися до палати. А після вечері мене чекала чергова ін’єкція