Розділ 1. Та, що не чекає дива

Я стояла біля лікарняного вікна й дивилася на сніг, що тихо й невпинно падав на землю. Він ішов уже давно, накриваючи подвір’я, ніби білим покривалом. Одну з ялинок прикрасили гірляндами, і різнокольорові вогники весело миготіли у вечірній тиші.

Наближалося Різдво. Але всередині було порожньо. І зовсім не святково.

Пів року минуло, як я борюся зі страшною хворобою. Пів року, відколи не покидаю цих коридорів, білого світла ламп і запаху антисептику.

Я згадала, як на літніх канікулах ми з друзями поїхали на річку. Ми лежали на теплому піску, сміялися, будували плани. Нам було по чотирнадцять, і здавалося, що цілий світ відкритий перед нами.

— А ти ким хочеш бути, Карино? — запитала тоді моя подруга Світлана.

Я задумалася на секунду, але відповіла впевнено:

— Я вступлю до інституту і стану успішним менеджером.

Свєта засміялася, хлопці почали розповідати про свої мрії, і я слухала їх, не уявляючи, що через кілька днів усе зміниться.

Наступного ранку мене лихоманило. Піднялася температура. У мене була слабкість.

— Треба ж захворіти влітку на грип, — пожурила мене мама. — Напевно перемерзла у воді, коли купалася у річці. В тебе немає міри.

— Я вчора майже не заходила у воду. Більше загоряла.

— Я відпросилася з роботи, сходимо до лікаря. Хай призначить лікування.

На прийомі педіатр уважно мене оглянула.

— Причин хвилюватися немає. Виглядає як звичайна застуда, — заспокоювала вона нас. — Просто влітку теж люди хворіють, особливо якщо довго сидять під кондиціонером.

Вона швидко виписала рекомендації для лікування — все стандартно.

— Завтра потрібно здати загальний аналіз крові, — додала лікарка. — А через кілька днів приходь на повторний прийом. Лікуйся.

Температура трималася всі дні. Я відчувала, як слабкість розповзалася по всьому тілу. Я пила ліки, але полегшення не приходило, а тіло здавалось важчало з кожною хвилиною.

І ось я з мамою знову сиділа в кабінеті лікаря. Серце билося шалено, а руки тремтіли.

Вона уважно переглядала бланк аналізу. На її обличчі з’явилася розгубленість, і це викликало ще більше страху.

— У мене для вас погана новина, — почала вона тихо, майже пошепки. — У вашої доньки підозра на лейкемію. Рівень бластних клітин зашкалює. Вам потрібна консультація гематолога.

Лейкемія. Слово пролунало у моїй голові, як удар. Я не могла повірити. Воно було незнайоме, але відчувалося як вирок.

Мама стиснула мою руку. Її погляд намагався мене заспокоїти, але я відчувала лише страх і безпорадність.

Потім була консультація гематолога, який призначив додаткові обстеження. На жаль, діагноз підтвердився.

Я стала пацієнткою цього відділення, і лікування почалося з неймовірною інтенсивністю — крапельниці з хімією, щоденні аналізи, нескінченні уколи. Кожна процедура висмоктувала з мене сили, і інколи здавалося, що тіло більше не належить мені.

Я втратила волосся після першого курсу хіміотерапії. Пам’ятаю, як вони випадали, жмутками, тихо й невблаганно. У мене не залишалося іншого виходу, як постригтися наголо.

Мама купила мені перуку, і відтоді я ходила тільки в ній. Кожного разу, дивлячись у дзеркало, я бачила не себе, а чужу дівчину з порожнім поглядом. Без перуки я відчувала себе неповноцінною, зруйнованою, ніби втратила частину власної сутності.

А ще я нікуди не виходила без маски. Навіть найменша інфекція могла стати для мене фатальною, і страх цього постійно висів над мною, як темна хмара. Маска стала частиною мене, щитом і водночас нагадуванням про вразливість.

Я майже звикла до всіх цих процедур. Майже. Кожного дня доводилося знову знаходити силу всередині себе, щоб дихати, щоб рухатися, щоб не зламатися.

Так і минули ці шість місяців.

І от тепер, коли інші готуються до свят, я відчуваю лише порожнечу. Цього року Різдво мине без мене. Я не зможу сміятися, обмінюватися подарунками, сидіти за святковим столом із друзями. Мені бракує їхніх голосів, їхніх жартів, їхньої присутності.

Раптом телефон завібрував і відволік мене від цих думок. Я підняла його й побачила повідомлення у групі моїх друзів. Хоч вони й писали мені зрідка, все одно серце стискалося від суму, я хотіла бути з ними, а була тут, наодинці зі своїми страхами.

Я відкрила груповий чат і побачила їхні плани на свята. Інна збиралася поїхати в Карпати, Сергій їхав з батьками на море, у Єгипет.

 «Чому доля така несправедлива? Чому саме я? У всіх плани, а я мушу сидіти в лікарні. Чому я захворіла? Що я зробила не так, що мене… покарали?»

Та раптом позаду пролунав тихий голосок, який вирвав мене з думок:

— Ви чекаєте Різдва?