Епілог

Кажуть, диво — це рідкісна випадковість. Те, що трапляється раз і більше не повторюється. Але життя тихо сміється з таких визначень. Бо диво — не подія. Диво — це спосіб бути.

Це момент, коли світ раптом збігається з твоїм серцем.
Диво не завжди світиться й не обов’язково змінює все назовні. Частіше воно змінює всередині:
ти перестаєш боятися,  перестаєш поспішати,
перестаєш доводити.

Диво — це коли хтось приходить у твоє життя не для того, щоб урятувати, а щоб стати поруч.
Коли тиша перестає бути самотністю.
Коли чекання не болить.

Філософи сказали б, що диво — це збіг обставин.
Психологи — що це готовність приймати.
А життя тихо підкаже:
диво — це любов, яка прийшла вчасно.
Не тоді, коли ти хотів.
А тоді, коли ти був готовий.

І, можливо, найбільше диво в тому,
що воно не падає з неба —
його створюють люди,
які не злякалися відкрити серце.

Софійка зрозуміла це не одразу. Не в ту ніч під ялиною і навіть не в той перший Різдвяний вечір, коли Олесь увійшов у їхній дім. Вона зрозуміла пізніше — коли любов не зникла після свят, коли тиша між ними залишалася теплою, а будні не знецінили ніжності.
Вона зрозуміла: справжні зустрічі не гримлять. Вони приходять тихо — як сніг, що лягає на землю не питаючи дозволу, але змінює весь краєвид.

Олесь не приносив троянд щодня і не говорив гучних слів. Він просто був. І цього виявилося достатньо, щоб світ перестав хитатися. Любов не вимагала — вона дозволяла. Бути слабкими. Бути мовчазними. Бути живими.

Анна інколи дивилася на доньку й думала про Марію. Про те, як одна жінка колись попросила у неба не щастя — а шансу. І цей шанс, переданий крізь роки, проріс не випадковістю, а довірою. Бо любов — це завжди довіра до того, чого ще не видно.

Стара ялина стояла, як стояла завжди. Вона бачила більше, ніж могла б розповісти. Але й мовчання її було мудрістю. Бо деякі історії не потребують свідків — їм достатньо сердець, які не злякалися відкритися.
І, можливо, саме в цьому сенс:
не шукати диво, не вимагати знаків,
не поспішати.

А жити так, щоб коли воно прийде —
ти був готовий його впізнати.
Бо диво не закінчується.
Воно просто переходить з рук у руки.
З серця в серце.
І лишається там —
де його прийняли.