Розділ 5.

   Вони ще довго стояли під ялиною. Сніг вкривав землю рівно й м’яко, ніби світ на мить зупинив подих, аби не завадити.
— Ти відчуваєш? — тихо запитав Олесь,  дивлячись  на гілки, що тремтіли від вітру.
— Що?
— Ніби тут… дозволено бути справжнім. Без слів. Без ролей.
Софійка кивнула. Її голос був ледь чутний: — Тут ніколи не страшно мовчати. Бо тиша не порожня.

    Він подивився на неї — уважно, ніби боявся пропустити найменшу зміну в її обличчі. 

— Я не часто відчуваю спокій поруч із людьми. Зазвичай мені хочеться щось доводити… А з тобою — ні.

   Софійка опустила погляд, відчуваючи, як теплішає всередині.

 — Мені теж. Наче ми зустрілися не вперше. Просто… вчасно.
   Олесь обережно торкнувся її руки — не наполягаючи, даючи простір відступити. Але вона не відступила. Її пальці відповіли тихо й впевнено.
— Якщо я залишуся поруч, — прошепотів він, — ти не злякаєшся?
    Вона підвела очі. — Якщо ти будеш чесним — я залишу двері відчиненими.
Їхні долоні зігрівали одна одну. Не було обіцянок. Лише згода бути.

   На Святвечір Софійка привела Олеся додому.
Двері відчинила Анна — з рушником у руках і теплом у погляді, яке не потребувало пояснень.

 — Заходь, — сказала вона просто. — У нас сьогодні місця вистачить для всіх.
    У хаті пахло кутею, грибами й ялинкою. Максим мовчки потис Олесеві руку — міцно, по-чоловічому, ніби передаючи щось важливе без слів. Іванко відразу почав розпитувати про ліс і різьблення, а Софійка дивилася на все це, не вірячи, як легко він увійшов у її світ.

    За столом Олесь сидів поруч із нею. Їхні плечі ледь торкалися — і цього було достатньо, аби серце билося тихіше, ніж зазвичай.
    Коли загорілася перша зірка, Максим прочитав молитву. Софійка відчула, як Олесь легко накрив її долоню своєю — не напоказ, не сміливо, а так, ніби це було природно з самого початку.

Після вечері вони вийшли на ґанок. Сніг скрипів під ногами, небо було чисте й глибоке.
— Ти тут як удома, — сказала Софійка.
Олесь усміхнувся. — Бо ти — мій дім.

  Вона схилила голову й притулилася до його плеча. Її  вінок з трояндою ледь торкнувся його щоки.
Десь у лісі стара ялина стояла спокійно, без сяйва і шепоту. Їй більше не потрібно було нагадувати — диво вже жило в цьому домі.
Тихо. По-людськи. Назавжди.