Розділ 4.

   Сніг ще довго падав, ніби не наважувався зупинитися, аби не порушити тієї тиші, в якій серце чуло більше, ніж вуха. Повертаючись додому, Софійка йшла трохи попереду. У грудях було тепло й спокійно, немов хтось невидимий накрив її плечі пледом.

   Тієї ночі їй не снилися ні янголи, ні дива. Їй снився простий сон: вона йде лісовою стежкою, а поруч — хтось мовчазний, надійний. Вони не тримаються за руки, але крокують в один ритм. І цього достатньо.

   Через деякий час, Софійка поїхала до міста на навчання — вступила до академії мистецтв. Зимоград залишився в серці, як тиха колискова. Вона часто малювала ялини, сніг, старі кошики й жіночі постаті зі світлом замість обличчя. Її роботи ставали все теплішими — ніби вона малювала не фарбами, а серцем.

   Минуло  кілька років. Зимоград лишався для Софійки місцем сили — туди вона поверталася щоразу, коли світ ставав надто гучним. Вона подорослішала: у погляді з’явилася тиха впевненість, у рухах — спокій, а в серці — здатність чекати без тривоги. Білу троянду вона зберігала у вінку, засушену, крихку, але живу пам’яттю — як оберіг, а не як обіцянку.

   Вона не шукала кохання. Вона жила: малювала, навчалася, поверталася додому на Різдво, слухала, як батько рубає дрова, як мама тихо наспівує колядку на кухні. І щоразу, проходячи лісовою стежкою до старої ялини, відчувала — щось іще попереду, але воно не поспішає.

    Того року сніг ліг рано. Ліс був особливо світлий — ніби кожна гілка пам’ятала про диво. Софійка прийшла до ялини одна, ще до Святвечора. Хотіла просто постояти. Подякувати.

   Біля стовбура хтось уже був.
Хлопець у темному пальті обережно розчищав сніг навколо коріння, ніби боявся потривожити дерево. У руках тримав маленьку дерев’яну фігурку — різьблену зірку, просту й теплу.

   Він підвів очі, і їхні погляди зустрілися.
Не було здивування. Не було ніяковості.
Лише відчуття, ніби вони давно знайомі — просто забули, де саме востаннє бачилися.
— Пробач, — сказав він тихо. — Я думав, я тут сам. Я… часто приходжу сюди.
— Я теж, — відповіла Софійка так само тихо.
Вони стояли поруч, і між ними не було порожнечі. Сніг падав повільно, м’яко торкаючись плечей.
— Мене звати Олесь, — сказав він. — Мій дід колись розповідав, що цей ліс береже родинні історії. Я різьблю по дереву. І щоразу перед Різдвом приношу сюди щось просте. Не знаю чому.

  Софійка усміхнулася. Вітер злегка підняв край її вінка, і біла троянда в ньому на мить ніби ожила.
— Мабуть, тому що деякі місця пам’ятають більше, ніж ми, — сказала вона. — А деякі люди… приходять саме тоді, коли треба.

   Олесь подивився на вінок, на її очі — й завмер, ніби впізнав.
— Тоді, — сказав він, простягаючи зірку, — дозволь залишити це тут. Або… з тобою.
Софійка не взяла зірку одразу. Вона просто подивилася на нього — довго, тепло, по-справжньому.
І серце підказало.

У цей момент ялина тихо зашелестіла, сніг закружляв сильніше, і десь глибоко в лісі дві тіні — жіноча й чоловіча — на мить усміхнулися одне одному.
Диво не поспішало, воно просто знало: ще одне серце було готове.