Розділ 3.

   Минуло п’ятнадцять років від тієї чарівної різдвяної ночі. Зимоград уже давно став для Анни та Максима домом, а стара ялина в лісі — святинею їхньої родини.
Софійка виросла в струнку дівчину з довгим каштановим волоссям і тими самими ясними очима, що колись сяяли в Марії. Вона успадкувала талант мами — малювала казкові ілюстрації, які вже друкували в дитячих журналах. Але найбільше любила слухати історію про те, як батьки знайшлися завдяки духу прабабусі.

    Іванко, молодший на два роки, був справжнім карпатським хлопцем: допитливий, швидкий, з посмішкою, що розтоплювала будь-який лід. Він мріяв стати лісничим, щоб охороняти той самий ліс, який подарував родині диво. 24 грудня родина, як завжди, зібралася на Святу вечерю. Стіл був накритий білою скатертиною з вишитими зірками, ялинка стояла у кутку, пахло кутею, узваром і смаженими грибами.    Після вечері всі одягнули вишиванки й вирушили до лісу — традиція, яку ніхто не порушував.

   Сніг падав тихо, великими пухнастими пластівцями. Під ялиною вже лежав кошик — той самий, плетений з верби, який Анна знайшла колись. Щороку вони приносили новий, але старий ніби сам з’являвся на тому ж місці: з мандаринами, пряниками й омелою.
Цього разу Софійка помітила щось незвичайне. Під ялиною лежав маленький конверт, пожовклий від часу, з акуратним почерком: «Для Софії».
Дівчина розкрила його тремтячими руками. Усередині — лист і одна біла троянда, свіжа, ніби щойно зірвана.
Анна й Максим переглянулися. Почерк був той самий — Марії.
Софійка прочитала вголос:
«Дорога моя правнучко Софійко,
Ти виросла такою, якою я мріяла: з відкритим серцем і чистими очима. Колись я допомогла твоїм батькам знайти одне одного. Тепер черга твоя — не шукати кохання, а бути готовою його прийняти.
Одного дня ти зустрінеш того, хто триматиме в руках не троянди, а щось простіше — може, гілочку ялини чи зірку з неба. Але ти впізнаєш його, бо серце підкаже.
Пам’ятай: диво не закінчується. Воно передається далі — від мене до твоєї мами, від мами до тебе.
З любов’ю, твоя прабабуся Марія»

    Софійка притисла лист до грудей. Сльози котилися по щоках, але це були сльози щастя.
Іванко обійняв сестру:
«Значить, тепер твоя черга чекати дива?»
Вона посміхнулася:
«Ні. Я вже його маю — вас усіх.»
Максим узяв Анну за руку.
«Пам’ятаєш, як ми думали, що диво трапилося тільки раз?» — прошепотів він.
Анна кивнула, дивлячись на дітей:
«А воно триває. Кожного Різдва. Кожного дня.»
У ту мить ліс ніби зітхнув теплим подихом. З-за ялини на мить майнуло слабке сяйво — обриси Марії та Івана, молоді й щасливі. Вони кивнули родині й розчинилися в сніжинках.

    Софійка підняла білу троянду й вставила її в вінок на голові.
«Обіцяю, — сказала вона тихо. — Я буду готова.»
І ліс зашепотів у відповідь: диво не закінчується. Воно просто чекає наступного серця, яке повірить.