Розділ 2.

  Минув  рівно рік від тієї чарівної різдвяної ночі. Зимоград знову потопав у снігу, а стара ялина в лісі стояла ще величнішою, ніби охороняла їхню таємницю. Анна та Максим вирішили, що їхнє весілля має відбутися саме тут — під тією самою ялиною, де все почалося.

   День був сонячний, але холодний: промені пробивалися крізь хмари, розсипаючи іскри на снігу. Ліс виглядав казково — високі ялини вкриті інеєм, ніби в кришталевих сукнях.

Анна йшла стежкою в білій сукні з елементами вишиванки — червоні маки на рукавах, ніби ті самі, що були на сорочці Марії. На голові — вінок з омели та ялинових гілочок, у волоссі — свіжа біла троянда. Максим чекав біля ялини в темно-синьому костюмі з вишитим комірцем, тримаючи букет білих троянд — точно такий, як той, перший.
Коли Анна підійшла, він взяв її за руки й прошепотів:
— Пам'ятаєш, як ми зустрілися тут рік тому? Я тремтів від холоду... і від хвилювання.
Вона посміхнулася крізь сльози:
— А я думала, що це сон. Але ти реальний. І наше диво — реальне."
Церемонія була простою, але зворушливою: друзі та родичі стояли колом, тримаючи свічки. Священник благословив їх під дзвін далеких церковних дзвонів. Коли вони обмінялися обручками, ліс ніби зітхнув — легкий вітерець закружляв сніжинки, а в повітрі на мить майнуло слабке сяйво, ніби Марія та Іван посміхнулися згори.
Після вінчання всі повернулися до будинку Анни та Максима — теплого, з каміном, де вже чекав святковий стіл: кутя з маком і медом, вареники, узвар, дванадцять страв на Святу вечерю. В кутку стояла святкова ялинка, прикрашена новорічними іграшками і гірляндами.
   Минули ще роки. У Анни та Максима народилося двоє дітей.
Спочатку — донька Софійка. Вона мала ясні очі, точно як у Марії, і з дитинства любила слухати казки про "бабусю з лісу". 

— Розкажи ще раз, як ви з татом знайшлися!  — просила вона щоразу на Святвечір, притискаючись до мами.
Потім, народився син Іванко — з посмішкою Максима та допитливим поглядом. Він ріс пустотливим: любив бігати лісом, шукати "чарівні зірки" під ялиною.
  Кожного Різдва родина поверталася до тієї ялини. Діти в вишиванках, з кошиком мандаринів і пряників — точно як той, перший.
— Тату, а бабуся Марія справді приходить? — питав Іванко, дивлячись у небо.
Максим обіймав Анну й відповідав:
— Вона завжди тут. У снігу, у зірок, у нашому теплі.
Анна додавала тихо:
 — І в омелі, що цвіте посеред зими тільки для нас."
Їхнє життя стало тихим, але повним дива: Анна ілюструвала дитячі книжки про українські легенди, Максим писав книги про фольклор Карпат. Діти виростали з любов'ю до традицій — колядували, ставили вертеп, чекали першої зірки.
Одного Святвечора, коли Софійці було вже десять, а Іванку вісім, вони всі сиділи за столом. Анна подивилася на Максима й сказала:
— Пам'ятаєш нашу першу ніч у лісі ? Я думала, що дива не буває...
Він поцілував її руку:
— А воно трапилося. І триває щодня — в тобі, в дітях, в нас.

  Ліс за вікном шепотів колядку, сніг падав м'яко, а в серцях — горіло вічне різдвяне світло. Бо справжні дива не закінчуються — вони передаються далі, від серця до серця. Любов — перемагає час, а Різдво— час справжніх див.