Розділ 1.

   Це сталося в маленькому українському містечку Зимоград, захованому серед Карпатських гір, де зими завжди були казковими — з густими снігопадами, що вкривали дахи білим пухнастим покривалом, і старовинним лісом, повним легенд про духів предків та забутих скарбів. Ліс підходив майже до околиць міста, і місцеві розповідали, що в різдвяну ніч там можна почути шепіт давніх душ, які повертаються, щоб допомогти тим, хто втратив віру в дива.

    Анна була тридцятирічною жінкою з м'яким каштановим волоссям, зібраним у хвіст, і очима кольору осіннього листя. Вона жила в маленькій квартирі з дерев'яними вікнами, звідки видно було засніжені дахи. Раніше вона працювала графічним дизайнером у великій компанії в Києві, але через скорочення втратила роботу. А ще гірше — її хлопець, з яким вони планували майбутнє, пішов до іншої жінки, залишивши записку: "Вибач, але я не готовий". Анна замкнулася в собі: дні зливалися в сірі будні, вечори проводила з книгами чи чаєм, а свята здавалися порожньою формальністю. "Диво? — думала вона гірко. — Диво — це коли ти сама себе витягаєш з ями". 

    Вона давно не колядувала, не ставила ялинки, не чекала першої зірки. Але цього року щось змінилося. За вікном падав тихий, великий сніг, і Анна відчула незрозумілий потяг — ніби невидима ниточка тягнула її до лісу. Вона одягнула улюблений светр ручної в'язки, шарф з вишитими червоними маками — подарунок від покійної бабусі, — теплі чоботи й вийшла надвір.
Вулиці Зимограду були майже порожніми: з вікон лунали аромати куті з маком і медом, узвару з сухофруктів, смажених грибів і вареників з капустою.

   Десь далеко грали колядники, співаючи "Добрий вечір тобі, пане господарю". Анна йшла знайомою стежкою в ліс, де дерева стояли як вартові — високі сосни та ялини, вкриті інеєм, що виблискували у променях призахідного сонця. Сніг хрустів під ногами, повітря було кришталево чистим, наповненим запахом хвої та далекого диму з камінів. Вона згадувала дитинство: як бабуся розповідала легенди про ліс, де на Святвечір межа між світом живих і предків стоншується, і духи приходять, щоб зцілити розбиті серця.

   Глибше в лісі сутінки запали швидше, сніг падав густіше, а вітер шепотів старовинні мелодії — чи то їй здавалося? Раптом попереду з'явилося слабке мерехтіння: не вогник ліхтаря, а м'яке, пульсуюче сяйво, ніби маленька різдвяна зірка спустилася на землю й сховалася серед коренів старої ялини. Підійшовши ближче, Анна побачила стареньку бабусю, яка сиділа під величезною ялиною, чиї гілки звисали низько, прикрашені природними кришталевими бурульками, що дзвеніли тихо на вітрі. Бабуся була в традиційній вишитій сорочці з червоними маками, ромашками та зеленими листочками — візерунками, що символізували любов і відродження. На голові — старовинна хустка, виткана ніби з туману, а очі сяяли ясним, зірковим світлом, шкіра була блідою, майже прозорою.

   Біля неї лежав плетений кошик з верби, повний яскравих мандаринів, медових пряників у формі зірочок, сердець і янголів, а також свіжих гілочок омели — символу вічної любові та захисту. 

— Дитино моя, — прошепотіла бабуся голосом, що лунав ніби з глибини століть, ехо від далеких гір і лісів. Ти прийшла саме вчасно. Різдвяна ніч — час, коли завіса між світами стає тонкою, як павутина. Я чекала на тебе, Анно.

  Анна застигла, серце калатало.

— Звідки ви знаєте моє ім'я? Хто ви? — запитала вона. Бабуся посміхнулася сумно й тепло водночас: 

— Я — відлуння минулого. Звали мене Марією. Багато років тому, ще за часів Другої світової, я чекала тут свого нареченого, Івана. Він обіцяв повернутися на Різдво з фронту, з букетом білих троянд — моїх улюблених. Але куля не дала... Та любов не зникає. Кожного Святвечора я повертаюся, щоб передати надію тим, хто її втратив, як ти. Візьми кошик: мандарини — для солодкості життя, пряники — для радості простих речей, омела — щоб притягнула справжнє кохання.

  Анна простягнула руку — і пальці пройшли крізь бабусину долоню, ніби крізь холодний туман. Вона відсахнулася.

— Ви... привид? Бабуся кивнула — дух, відлуння. Не бійся — ми не шкодимо, тільки допомагаємо. Подивися... І в ту мить ліс ожив: сніжинки закружляли в чарівному танку, утворюючи силуети фей і янголів, з-за дерев долинули старовинні колядки — "Бог предвічний народився", але слова були давніми, на гуцульському діалекті, ніби з XVIII століття. Повітря наповнилося ароматом ладану, меду й свіжої хвої, а в далині майнули примарні постаті в святковому вбранні — колядники з минулих епох.
Анна відчула, як сльози котяться по щоках — не від холоду, а від тепла, що раптом заповнило серце. Вона взяла кошик, і бабуся розтанула в сяйві, залишивши шепіт.

— Шукай того, хто шукає тебе. Омела приведе.
Вийшовши з лісу, Анна побачила на узліссі чоловіка в довгому вовняному пальті, вкритому снігом. Він тримав букет білих троянд, пелюстки яких були вкриті тонким інеєм, але квіти не в'янули — ніби захищені магією.
   Максим мав темне волосся, й очі, що сяяли тією самою зірковою ясністю. 

— Вибачте, — сказав він м'яким голосом з легким західноукраїнським акцентом. Ви не бачили в лісі стареньку жінку? Це моя прабабуся Марія... Її дух. Вона залишила мені лист: "Шукай на Святвечір там, де зірка торкнеться землі, і знайдеш ту, хто продовжить нашу любов'".

  Вони розговорилися, йдучи до міста. Максим був істориком з Львова, вивчав фольклор і легенди. Анна розповіла про зустріч, показала кошик. Вони розділили мандарин — солодкий, соковитий — і пряник. Опівночі повернулися до ялини: дзвони церкви забили, ліс зітхнув, і з'явилися обриси Марії та Івана, що трималися за руки, посміхалися й кивнули їм. "Дякуємо, — прошепотіли вони. — Тепер ми спочинемо". Видіння зникло, залишивши свіжу білу троянду на снігу.

  З того Різдва життя Анни змінилося. Вона знайшла натхнення для ілюстрацій казок, а Максим переїхав до Зимограду.