Ми самі створюємо дива

Мінхо повертається додому жахливо втомленим. До головного свята року ще цілий місяць, а люди ніби оскаженіли. В Лі просто не вистачає сил, щоб радіти. Він знає, що у нього вдома немає ні ялинки, ні прикрас, та що там, навіть новорічно-різдвяного настрою нема.

О, Хо геть не сумно через це. Ну може зовсім трішки, але він не скаже про це. Нізащо! Та й кому? Юнак живе сам, єдина його радість це три котики, які кожного дня зустрічають Лі біля порога.

Він планує не святкувати Різдво, бо йому не хочеться. Ну справді не хочеться. Ні, ну може юнак би і святкував, але немає з ким.

В дитинстві Мінхо любив це свято. Адже його мама завжди готувала смачну вечерю, і вони разом прикрашали ялинку, а тато піднімав його на рухах, щоб Хо зачепив янгола на вершечок різдвяного дерева.

В дорослому житті все по-іншому. До батьків їхати надто далеко, та й бажання особливого нема. Кожного року вони зідзвонюються по-телефону, і вітають один одного. Якщо спрешу пані Лі вмовляла сина приїхати, то після багаточисленних відмов здалась, і просто час від часу бурчала, що міг би і навідатись трохи, бо вона скучила.

- Ще якихось три дні і в мене буде вихідний, - попри втому хлопець починає трохи пританцьовувати, під зацікавленими поглядами котів, які вже схоже звикли до таких милих дивацтв свого гоподаря.

Лунає дзвінок у двері, який змушує Мінхо зупинити свої танці-шманці. Він нікого не чекає, тож це його дивує. Коли хлопець відкриває, то бачить перед собою невисокого, широкоплечого та привабливого хлопця, який щиро усміхається тримаючи в руках рисовий пиріг.

- О, це ви?! - неочікувано вигукує він, а Лі трохи здригається від гучного голосу незнайомця

- Хіба ми знайомі? - обережно питає парубок, трохи відступаючи. Хо і справді не знає цього дивака.

- Ой, вибачте. Я Бан Чан, або просто Кріс, ваш новий сусід, а ще нещодавно я купував у вас новорічний подарунок для друга, - його усмішка стає ширшою, а Мінхо розслабляється. 

- Я Лі Мінхо, приємно познайомитися. Вибачте, але я не можу вас пригадати. Стільки людей бачу кожного дня, - трохи ніяково чеше потилицю, - А це? - Хо кивком голови показує, на гостинець у руках Кріса

- Ах так, це в знак мого переїзду сюди. Сподіваюсь ми станемо хорошими сусідами, - він віддає пиріг розгубленому Лі, - Я живу навпроти, - Бан показує собі за спину, туди, де були відчинені двері.

- Так звісно, я тільки радий новим знайомствам, - привітно усміхається Мінхо, хоч це швидше була "робоча" усмішка. Між ними затягується трохи незручна павза, яку порушує Суні. 

Він вибігає з квартири, та побачивши Чана повільно підходить до нього. Мінхо холодіє всереднині, бо добре пам'ятає свої обдряпані руки. 

- Обережно! - надто голосно вигукує хлопець, а Кріс, який хотів погладити кота, сіпається, - Ох, вибач що налякав. Суні може подряпати тебе, він не надто привітний, - та попри застереження Лі кіт спокійнісьнько ластиться об ноги їхнього нового сусіда, і навіть муркоче. В Хо очі лізуть на лоба від здивування, та щоб Суні, та й до когось притулявся? О Боже, він ще й себе погладити дозволив! Мінхо, що в іншу реальність потрапив?!

- Зізнавайся ти чарівник? - серйозно питає Лі, відволікаючи Кріса від сюсюкання з котиком

- Що? - він не зовсім розуміє

- Цей кіт, свого часу, роздер мені всі руки, коли я хотів погладити його по-голові. І що я бачу зараз, маленький зраднику? - хлопець присідає поруч, відклавши пиріг у бік, та наглядно демонструє свої слова. Як тільки Хо хоче погладити кота, той з незадоволеним фирканням ухиляється від його рук, - От про це я й кажу, - важко видихає Лі, а Чан лише сміється

- Схоже я йому сподобався, - здається Мінхо зараз завис задивившись на усмішку свого сусіда

- Так... Думаю, так... Ну що ж радий був познайомитись, якщо щось знадобиться то ти завжди можеш прийти до мене... - парубок швидко забирає Суні та пиріг і забігає в квартиру

- Бувай... - чує розгублене в спину. Мінхо притискає кота однією рукою, а другою пиріг, притуляючись спиною до дверей. Він намагається вирівняти дихання та заспокоїти своє серце, що гупає в грудях, як скажене. От тільки Суні не хотів тепрати такого неподобства до своєї персони, тож смачно вгриз Лі в пальця.

- Та за що бляха? - юнак злісно шипить відпускаючи кота на землю, - Я тобі приношу їжу і люблю, а ти вибрав незнайомого чувака, - в його тоні чути образу

Та Суні лиш поблажливо дивиться на нього "Людино, я тримаю тебе при собі тільки через те, що ти ПОВИННА годувати мене" - думає собі кіт прямуючи до своїх двох друзів, які спали на дивані у вітальні. 

***

Наступного дня Мінхо зустрівся з своїм сусідом, коли замикав двері. Виявляється вони виходять в один час, і приходять також. Та про це Лі дізнався вже ввечері. І хоч спершу його смішила така ситуація, та через тиждень хлопець звик до постійних зустрічей: на сходах, біля під'їзду, чи на дворі біля будинку. Вони вітались один з одним, перекидались якимись незначними фразами, але їм було комфортно. І це, правду кажучи, трохи лякало Мінхо, хоч разом із тим приваблювало. З жодною людиною, до того, він не відчував такого внутрішнього спокою.

У вечір суботи в його двері знову подзвонили, та тепер Лі знав хто це.

- Щось позичити? - він всміхається, цього разу щиро 

- Ні, ні, ні, - махає руками Чан, - Ти вже вечеряв?

- Ой, ще не встиг, а що? - в його голосі чуються нотки цікавості, - Хочеш запросити мене на вечерю?

- Власне так, - юнак стискає руки в замок, - Я приготував м'ясний пиріг, але для мене одного його забагато тож...

- Ну звісно, - усмішка Мінхо стає ширшою. Він зачиняє вхідні двері, - Ходімо, я спробую чи смачно вийшло, але наступного разу вечеря з мене

- Не знаю чи ризикну з'їсти щось приготоване тобою, - сміється Чан отримуючи тичок між ребра

- Ти навіть не знаєш чи вмію я готувати, - обурюється хлопець заходячи в затишну квартиру.

- Я кілька днів тому чув запах гореного...