Глава 5

Наступного ранку Олеся прокинулась від стуку у двері

-Ти ще все ще спиш?- Почувся чоловічий голос. На порозі кімнати стояв Олег.

-Так, як бачиш

Вчора розмова затягнулась аж до двох ночі. Їй безмежно сподобалось розмовляти з його сім’єю на ті теми з якими не могла поговорити ні з ким

-Ходімо, сонце уже давно встало, соня

Дівчина ліниво протерла очі й поглянула на мобільний телефон, він показував дев’яту годину ранку.

-Так це ще не дуже пізно,- незадоволена вона відповіла

Він лише фиркнув і вийшов з кімнати, але повернувся і додав:

-Одягайся тепло, після цього ми підемо на вулицю,- посміхнувся і зник за дверима.

Дівчина швидко одягнулась і відчула звук, який доносився із її живота. Він чудово давав зрозуміти, що настав час снідати. Олеся привела себе у порядок і швидко побігла вниз по сходах. Уже звідти вона відчувала апетитні запахи їжі. На столі стояла приготовлена качка, картопля і велика кількість мандаринів.

-Раді, що ти уже прокинулась, а то Олег уже не міг дочекатися

-Мамо, чому знову я? Я такого не говорив

Марія лише посміхнулась і ласкаво подивилась на свого сина. Світле волосся і блакитні очі він отримав у спадок від свого тата, а гострий овал лиця, ніс і милі кучері від мами. Стрункість його тіла підкреслювала його впевненість у собі й любов до спорту, а саме він безмежно обожнював баскетбол. Він частенько грав його з Олександром, адже він був найкращим баскетболістом у школі, тому цю любов він передав синові. На цей момент він навчається в Івано-Франківську на лікаря. Батьки хлопця не очікували, що він обере саме цю професію, але спадок від предків все ж таки дав про себе знати, тому вони з радістю підтримали його рішення.

-Підемо сьогодні на гірку?- Зненацька запитав Олександр, який тільки що з’явився у кімнаті

-Звичайно,- із впевненістю заявив Олег

У погляді, який молодий хлопець спрямував на свого батька проявлялась повага і безмежне захоплення, вдячність до чоловіка, який його виховав.

-Сніданок готовий!

Трапеза пройшла швидко, усі хотіли якнайшвидше опинитися на вулиці й насолодитись погодою. Олеся вийшла з будинку і вдихнула морозне повітря, як відчула, що на неї щось кинули. Вона швидко обернулась і зрозуміла, що це була сніжка, а її потенційний ворог щасливо потирав руки. Вона не могла це так просто залишити, тому взяла сніг у долоні, який легко перетворився у кульку від натиску рук, і кинула у хлопця. Уся ця війна супроводжувалась сміхом і діти не помітили як до них уже приєдналися дорослі. Вони бігали й ховалися за дерева, прикриваючи себе.  Червоні щічки й носики  говорили про сильний мороз, а запал в очах говорив про захоплення грою

-Я у тебе попала!- Крикнула Марія, кидаючи сніжку в Олександра. Він побіг за нею і зловив у обійми

-Виграла! Тепер на гірку?

-Так

Марія поводилась як мала дитина, що надавало їй ще більшої чарівності. Дуже мало людей зберігають цю цінність протягом свого життя, тому він завжди був радий поверненню додому після тяжкого дня.

Він узяв великі сани й потягнув на вершечок гори. Вона була не настільки великою, але не зважаючи на це, відкривала чудовий краєвид.

-Як тут прекрасно, ніколи не звикну до такої краси,- промовила Марія, притулившись до його плеча

-Звичайно. Дякую тобі за ще один рік щасливого життя з тобою.

-Дякую і тобі, що захищаєш і любиш мене.

Чим більше він живе з цією прекрасною жінкою, тим більше розуміє, що любов до неї стає більшою з кожним днем, місяцем і роком. Він радів, що це почуття не покидало його ще з першого дня коли вони вперше зустрілись.

-Я щось не бачу дітлахів

-Марія, вони уже першокурсники,- наголосив він

-Це нічого не змінює. Олег завжди буде для мене сином

-Добре,  спустимось на санях вниз,- і пхнув санки, які мчали вниз, набираючи швидкості.

Вони швидко віднайшли Олесю й Олега. Не дивно, що вони не могли побачити їх зверху. Зараз дітлахи лежали у снігу і робили ангелів. Це видовище було милим, тому батьки, не думаючи, пригнули у сніг. Вони веселились до поки сонце не зайшло за обрій.

-Ну що, ідемо додому?

-Звичайно, тату

Як тільки вони підійшли до будинку, то помітили рух. Сніг відбивав світло від зірок, тому вони змогли побачити що саме це було

-Невже ми їх побачимо цього року?

-Кого саме?- Озвалась дівчина з цікавістю

-Оленів. Придивись уважно,- і показав пальцем у сторону тваринки,- ми часто бачили їх у лісі, а до будівель вони рідко підходять. Цей рік буде виключенням,- мовив чоловік, дивлячись на свою сім’ю.

-Я зараз збігаю в дім, щоб принести йому щось поїсти,- відповіла Марія,- можливо, у нас буде шанс підійти до нього ближче. Через хвилину, Марія уже роздавала кожному по морквинці.

-Підходимо тихо і повільно, не лякайте його

У цей момент тваринка пішла на другий бік будинку, вони попрямували за нею. Виявилось, що він був не один, ще четверо рискали по засніженій галявині в надії щось знайти.

-Ще Діда Мороза не вистачає,- промовила Олеся

Істоти виявились не боягузливим. Помітивши їжу у руках людей,  спокійно і повільно підійшли. Вони ніби очікували на своїх господарів. Великі роги свідчили про величність кожного із них. Вони швидко забрали у них усю моркву. Тут Олеся наважилась погладити одного з них. На секунду доторкнулась до його мордочки як він різко відскочив і побіг у сторону, інші рушили за ним

-Я все-таки доторкнулась до нього,- пошепки проговорила дівчина, тримаючи руку перед собою

-Сподобалось?- Запитав Олег, який з’явився у неї за спиною

-Ще  як, не уявляєш собі!

-Уявляю,- промовив він, узявши її руку,- ходімо, уже холодно

Дівчина була вражена тим рухом, який він зробив, але все ж таки пішла за ним. Дрова приємно потріскували у каміні, усі сиділи на дивані, огорнувшись пледами. Тільки Олександр готував на кухні гарячий шоколад. Запах був неймовірним. Усі очікували знаку, що напій уже готовий. Тато Олега приніс чашки з напоєм у вітальню і вони разом сиділи й обговорювали подію яка трапилась.