Глава 2

«Мені всього лиш вісімнадцять. Я проста дівчина, з простої сім’ї. Я обожнюю своїх батьків,  безмежно вдячна їм за усе, що вони дали мені, навіть якщо це не матеріальні речі. Зараз я стою на роздоріжжі свого життя.  Знаю, що знайдуться люди, які скажуть, що такому підлітку немає про що піклуватись, саме зараз у мене розквіт життя і нічого не повинно турбувати. І певною мірою вони праві, але не повністю. Хіба вони не були на моєму місці у свої вісімнадцять? Ми забуваємо про це. Саме таке і дратує мене, але я відразу згадую про нашу звичку забувати, тому відпускаю цю ситуацію. Те, про що люди думають - це їхні проблеми, я не маю права щось змінювати, та й не можу цього зробити. Я стою на шляху самостійного життя і хочу вибрати найкращий варіант для себе. Друзів я залишила і чудово розуміла, що це був мій вибір і ніхто у цьому не винен, хоча раніше  так не вважала. Різниця між дурною і розумною людиною в тому, що розумний признає свої помилки, а дурний – ні. Що ж, напевно ця самотність повністю проковтнула мене з головою, адже я почала розмовляти з собою на такі теми,  які не змогла б відважитись раніше. У мене в голові крутять стільки різних думок на різні теми, я повністю не можу осягнути себе саму. Хто я? Для чого усе це роблю? У чому сенс мого існування? У чому сенс життя? Я повинна бути у центрі своєї уваги чи світ? На усі ці питання я все ще  не можу дати відповіді. Найкраща риса, яку я отримала за час перебування з собою це чесність. Так, для початку це дуже важко, але потім ти звикаєш. Ти даєш чесні відповіді самому собі, чому ти вчиняєш таким, а не іншим способом і просто слухаєш. А ще у мене був такий недолік як я вважала, це буйна фантазія. Зараз я переводжу усе в матеріальні речі, а саме малюю картини. Я бачу персонажів, ракурси й усе необхідне, що створює картину, не подібну до попередніх. Але я замучилась, чим далі іду, тим більше розумію, що праці над собою ще потрібно зробити достатньо. Хочу просто пожити як нормальний підліток, але що тут приховувати. Єдиною моєю слабкістю це є музика з усього того чим захоплюється молодь. Це єдине, що змушує мене відриватися від справ і линути у зовсім інший світ і створювати речі, креативити. Коли я опиняюсь посеред танцмайданчику у повній темряві та музикою навколо :мене ніби огортає щось невідоме і приємне, кудись несе мене геть від реальності, де я зовсім раніше не була…»

-Олеся,- дочувся  голос матері

-Так, мамо,- перелякано відповіла Олеся

-Що з тобою? Я стою тут уже хвилин п’ять і говорю до тебе, а ти навіть не реагуєш

-Вибач, я задумалась,- відповіла тихо,- що ти хотіла?

-Сказати, що тобі потрібно уже збиратися. Сьогодні уже двадцять четверте грудня, завтра ви їдете у маленьку подорож.

-Так, мамо

-Ти уже склала валізи?

-Так

-Тоді перевір чи ти нічого не забула

-Я уже перевіряла

Вона м’яко подивилась на Олесю і промовила:

-Ми завжди будемо біля тебе, навіть якщо ти зробиш найстрашнішу помилку у своєму житті. Ми завжди приймемо тебе такою, яка ти є,- і вийшла з кімнати

Вона відчувала вдячність  за ці слова, адже вони були необхідні саме зараз. Маму Олесі звали Оксана. Вона прекрасно знала про що саме думає її дочка, вистачало одного погляду й усе ставало зрозумілим. Олеся досі не розуміла як їй це вдається, але була завжди вдячна за її підтримку. День підходив до кінця. Дівчина сама не усвідомлювала як очікувала те «завтра». Лягала спати із впевненістю про те, що усе буде чудово.