Різдвяне бажання

В одному королівстві мороз ніколи не відступав.

Крижані вітри завивали у вузьких провулках, сніг засипав дахи будинків, а велика Льодяна річка розділяла землі, мов холодна межа між чужими долями. Раз на рік, у різдвяну ніч, річка замерзала настільки міцно, що люди могли перейти її й побачити своїх рідних.

Саме тому свято називали Різдвом — бо цього дня знову збирався рід.

Та в тому королівстві Різдво було заборонене.

Король, який правив цими землями, ненавидів це свято. Він наказав нікому не співати різдвяних пісень, не прикрашати домівок і не збиратися родинами. Кожен, хто порушував наказ, ризикував опинитися у в’язниці.

Люди боялися.

Проте в маленьких будинках, за щільно зачиненими шторами, все одно тихо запалювали свічки, обіймали близьких і пошепки вітали одне одного зі святом.

Так само робила й родина маленької Елі.

Того вечора вся сім’я зібралася за великим дерев’яним столом. У каміні потріскували дрова, пахло медом, корицею та гарячим хлібом. За вікном кружляла хуртовина, а всередині було тепло й затишно.

Еля сиділа поруч із бабусею та задумливо крутила в руках маленьку свічку.

— Бабусю, — тихо запитала вона, — чому ми ховаємося? Чому не можна святкувати Різдво?

У кімнаті запала тиша.

Бабуся сумно усміхнулася й повільно провела долонею по сивому волоссю.

— Колись усе було інакше, дитино, — мовила вона. — Колись Різдво було найщасливішим днем у королівстві. Але саме в цю ніч король утратив свою єдину доньку.

Еля завмерла.

— Вона намагалася перейти Льодяну річку, та крига не витримала. Відтоді серце короля стало таким самим холодним, як вода під льодом. Він наказав зачинити ворота між землями й заборонив свято, бо більше не міг дивитися на чуже щастя.

Дівчинка довго мовчала.

— То виходить, що наш король зовсім не злий… — тихо промовила вона. — Він просто дуже самотній.

Бабуся уважно подивилася на онуку.

— Самотність іноді робить людей жорстокими.

— Але ж йому можна допомогти! — вигукнула Еля.

Мати стривожено похитала головою.

— Не все можна змінити, люба.

Та дівчинка вже не чула.

У її серці палало дивне, сильне бажання — повернути королю радість.

— Я знаю, що робити! — рішуче сказала вона. — Йому просто потрібно нагадати, що таке Різдво.

Бабуся лише сумно всміхнулася.

Вона знала: деякий біль живе в серці надто довго.

Але хіба дитина здатна повірити, що існують рани, які неможливо загоїти?

Тієї ж ночі Еля вибігла з дому.

Швидко натягнувши теплу накидку, вона поцілувала бабусю в щоку й кинулася до дверей.

— У мене важлива справа! — лише встигла вигукнути дівчинка.

Двері грюкнули.

У кімнаті запала розгублена тиша.

— Куди вона побігла?! — стривожилася мати.

— Ох, повернеться додому — серйозно поговоримо! — суворо мовив батько.

А бабуся мовчки дивилася у вікно.

— Хай у тебе вийде, моя дівчинко… — ледве чутно прошепотіла вона.

Еля бігла крізь заметіль просто до королівського замку.

Сніг боляче бив у щоки, холод обпікав легені, та вона не зупинялася.

Коли дівчинка нарешті влетіла до тронної зали, захекана й розкуйовджена, варта вже мчала слідом.

Посеред величезної холодної зали стояв довгий чорний стіл.

А за ним сидів король.

Сам.

У порожнечі.

Він підвів важкий погляд на дитину.

— Чого тобі? — глухо запитав він.

Еля набралася сміливості.

Її маленькі пальці тремтіли.

А тоді вона усміхнулася.

І заспівала.

Тиху різдвяну пісню про ангела та вічнозелене дерево, яке виконує найзаповітніше бажання.

З кожним словом обличчя короля ставало дедалі похмурішим.

Саме цю пісню колись співала його донька.

Він пам’ятав її сміх. Пам’ятав маленькі долоні. Пам’ятав, як вона тягнула його за руку до святкового дерева.

І тепер цей біль знову ожив.

— Досить! — раптом закричав король.

Його голос луною прокотився залою.

— Замовкни! Геть звідси!

Еля здригнулася.

Вона не розуміла, чому все стало тільки гірше.

Сльози пекли очі.

Дівчинка розвернулася й вибігла із замку.

А король ще довго сидів нерухомо в темній залі.

Сам.

Зі спогадами, від яких неможливо втекти.

Удома Елю зустріли стривожені батьки.

Мати одразу почала сварити доньку, та бабуся швидко зрозуміла: справа зовсім не в цьому.

Очі дівчинки були повні болю.

— Я хотіла допомогти… — прошепотіла Еля, обіймаючи бабусю. — Але тільки засмутила його ще більше.

— Ні, — лагідно відповіла бабуся. — Ти зробила те, на що не наважувався ніхто.

— Але ж він навіть не посміхнувся.

— Бо його серце надто довго було зачинене.

— І нічого не допоможе?

Бабуся задумливо поглянула на вогонь у каміні.

— Хіба що диво…

Ці слова не виходили в Елі з голови.

Уночі, лежачи в ліжку, вона згадала легенду про чарівне вічнозелене дерево.

Те саме дерево, яке могло виконати найзаповітніше бажання.

І тоді дівчинка зрозуміла.

Вона повинна його знайти.

У різдвяну ніч, поки все місто спало, Еля тихо вислизнула з дому.

Сніг скрипів під ногами.

Небо було темним і безмежним.

Дівчинка йшла все далі й далі — через ліс, заметілі та крижаний вітер.

Тим часом удома здійнялася паніка.

Батьки шукали доньку всюди, а коли зрозуміли, що самі не впораються, вирушили до замку.

Король вислухав їх похмуро.

— Та дівчинка вже була тут, — холодно сказав він. — Вона співала заборонену пісню.

— Вона хотіла не образити вас, а допомогти, — тихо мовила бабуся. — Еля просто не хотіла, щоб ви залишалися самотнім.

Король здригнувся.

— Вона пішла шукати різдвяне дерево, чи не так? — раптом запитала бабуся.