1.

Сніжинки летіли стайкою білих пташечок, нестримно кружляючи у чарівному танку. Вони виблискували в сяйві золотаво-жовтих ліхтарів. Маленька дівчинка вглядалась у темно-синю далечінь крізь вікно. Та мріяла покружляти в таночку разом зі сніжинками.

Дівчинка була в кімнаті не сама. Осторонь сидів, схиливши голову над зошитом її старший брат. Поряд знаходився дідусь. Він завжди лежав у ліжку, бо був дуже хворий. Дід сумно всміхався роздивляючись, як кружляють снігові метелики за вікном. Дівчинка вмостилась на ліжку поруч із ним.

— Дідусю, а дідусю!

— Що, серденько моє?

— Чи можу і я так само літати, як сніжинка?

— Різні бачив я дива, допоки жив на світі. Мабуть, що й таке диво трапиться колись.

— А от і ні! — встрів до розмови братик. — Такого бути не може! То вигадки лише та й більш нічого!

Але дівчинку слова брата не знітили. Вона вірила в ті дива, котрих багато бачив дідусь. І знову до діда озвалась:

— Діду, а діду!

— Що, сніжиночко моя?

— А може статись таке, що й мій братик повірить у чари?

— Різні бачив я дива, допоки жив на світі. Таке диво також може трапитись.

— А от і ні! Ніколи такого не буде! Я вже дорослий. Не повірю ніколи в ті ваші чари. Бо якби ж вони існували, то й дід уже б зумів піднятися з ліжка. А допоки він лежить, я не вірю в диво!

Замислилася дівчинка над цими словами й промовила:

— Діду, а діду!

— Що, цікавинко моя?

— А чи може бути таке диво, щоб ти знову зумів ходити.

— Багато років я прожив на цім світі, багато бачив. Та дуже рідко такі трапляються дива. Якби таке чудо сталося, то був би я найщасливіший та й більше нічого б ніколи не забажав. 

Дівчинка скочила з ліжка та й взялася міркувати. Мама на кухні готувала вечерю. Свят вечір вже майже ступав на поріг. Обережно, поки ніхто не бачить, одягла маленька свою шубку, а слідом взула черевички й прожогом вибігла на двір.