Кілька слів до дива

Жили собі хлопчик і дівчинка — зазвичай з цього починає казки наш Оповідарій, але він зараз у відпустці, і я — не він.

Не знаю, чи сподобається вам ця казка, бо пишу я вперше й досі не розумію, чому Матінка доручила мені таку важливу справу. Та запевняю вас: до цієї історії я підійшов із душею і вірою в добро, а без цього — ніяк.

Щодо віри…

Історія ця оповідає про фею, яка здійснює бажання лише тих, хто щиро вірить. Справедливо, як на мене, бо було б нечесно, якби бажання здійснювалися без віри!

Що ж, готові слухати душею? Я б і сам краще послухав, але доводиться писати — щоб знову нагадати вам: диво існує, і саме одне таке диво сталося на Різдво.

Жила собі маленька фея…

Ну, не зовсім маленька. Але якщо порівнювати з іншими феями — то таки маленька. Е-е… вибачте, якщо я й далі писатиму так, як пишу, ви точно не відчуєте дива. Хвилинку. Я — Оповідарій. Я Оповідарій.

Добре, готові? Я — не дуже, але поїхали, і без «жила собі», бо щось не дуже з цього казка починається.

Десь далеко-далеко, за морями й лісами, була країна, де жили чарівні істоти, говіркі птахи й маленькі феї. Там мешкали феї сну, феї природи, феї стихій — і навіть феї бажань. Час від часу вони покидали свою країну й вирушали у людський світ, щоб виконати одне заповітне бажання, а інколи — й три.

Цього разу в Одесу на Різдво завітала маленька фея на ім’я Вірая — до п’ятирічного хлопчика Альвіна та восьмирічної дівчинки Теони. Вірая залюбки відвідала б іще багатьох дітей, та, на жаль, їй забракло часу.

«Якщо мені колись випаде шанс загадати бажання, — подумала Вірая, заглядаючи у перше вікно, — я неодмінно загадаю, щоб різдвяна ніч тривала довше».