ГІРСЬКИЙ СПОКІЙ

Дорога назад здавалася нескінченною, але що ближче потяг підбирався до гір, то легше ставало дихати. Коли Аліна нарешті зійшла на знайому платформу, навколо вже панували глибокі сутінки. Гірське вечірнє повітря — миттєво огорнули її, наче теплий плед. Вона заплющила очі, вдихаючи цей спокій, і вперше за останні дні відчула, що її розбите серце саме тут, серед цих смерек, зможе нарешті зцілитися. 

Підхопивши багаж, дівчина повільно рушила вздовж перону в пошуках вільного таксі. Раптом попереду, у м'якому жовтому світлі вокзального ліхтаря, з'явилася висока знайома постать. Це був Андрій. Чоловік якраз зачиняв багажник свого позашляховика, очевидно, приїхавши сюди у своїх справах. Повернувшись, він помітив Аліну, приязно посміхнувся і одразу попрямував назустріч. 

— Доброго вечора! Яка несподівана зустріч, — привітно пролунав його голос, і він легко, одним рухом перехопив важку валізу. — Шукаєте машину? У таку пізню пору гірські таксисти вже відпочивають. 

— Так, хотіла дістатися до нашого котеджу… — відповіла дівчина, відчуваючи, як після довгої дороги накочується втома. 

— Мені якраз по дорозі, тож я з радістю вас підвезу. Сідайте в машину, там уже тепло, — запропонував Андрій і відчинив перед Аліною дверцята автомобіля. 

Щойно важкі двері зачинилися, гамір вокзалу зник. Машина плавно рушила з місця, ховаючись у темряві вечірніх карпатських доріг. Дивлячись на вогні поодиноких хатинок, що швидко миготіли за вікном, втомлена дівчина відкинула голову на сидіння і прикрила повіки. Усі важкі київські думки та спогади останніх днів раптом почали розмиватися, поступаючись місцем глухій нічній тиші та непереборному бажанню якнайшвидше відпочити. 

Позашляховик плавно зупинився біля знайомого дерев'яного котеджу. У вікнах вітальні тьмяно світилося світло. 

— Дякую вам, Андрію, що підвезли, — щиро промовила Аліна, відчиняючи пасажирські дверцята. — Ви мене дуже виручили. 

— Не варто подяки. Мені це було зовсім не важко, відповів він, дістаючи валізу з багажника і ставлячи її на землю. — Набирайтеся сил і спокійної вам ночі. 

Саме в цей момент двері будинку відчинилися, і на поріг вийшов Марк, щоб допомогти з багажем. Дівчина посміхнулася напарнику: 

— Привіт, Марку! — привіталася вона, а потім кивнула на свого супутника: — Познайомся, це Андрій, швагро Марти з тієї карпатської крамнички, він мене підвіз. Андрію, а це Марк, мій колега по роботі. 

Чоловіки ввічливо привіталися один з одним, Марк подякував за допомогу та забрав валізу. Андрій ще раз побажав усім доброї ночі сів у машину, і швидко зник в темряві нічної вулиці. Переступивши поріг котеджу втомлена Аліна нарешті полегшено зітхнула — вона знову в горах. 

Наступного ранку вона прокинулася дуже пізно — стрілки годинника вже показували полудень. Проте розплющивши очі, дівчина відчула себе по - справжньому відпочилою. Гори ніби за ніч забрали всю важкість, подарувавши натомість легкість. Вона встала, прийняла гарячу ванну, яка остаточно змила залишки пережитого шоку. 

Вийшовши у вітальню, Марка в будинку не було. Тільки на столі лежала коротка записка. Напарник не став її будити вранці, чудово розуміючи, наскільки виснажливою була дорога, і просто хотів, щоб вона відпочила. Від такої мовчазної підтримки колеги на серці стало тепліше. На кухні вона заварила запашну чорну каву, задоволено поглядаючи на вулицю, за вікном сонце лагідно висвітлювало верхівки смерек, які вже готувалися до перших зимових холодів. 

Швидко пообідавши, Аліна зібрала всі необхідні документи, тепло одяглася і вийшла з котеджу. Вона попрямувала на площу, де мав бути ярмарок, щоб негайно взятися до роботи, адже через свою поїздку до Києва, пропустила два дні. Сьогодні був якраз останній день жовтня, вже завтра починався листопад, а до різдвяного відкриття залишався всього тиждень. Часу залишилося дуже мало, тому потрібно було особисто перевірити кожен павільйон, а також поспілкуватися з продавцями — з людьми, яких найняли для торгівлі у святкових ятках. 

На місці Аліна побачила, що майже все вже було готове. Довкола височіли охайні дерев'яні павільйони з різьбленими дахами, а майстри завершували останні штрихи. Робота кипіла на повну, і ця атмосфера підготовки миттєво повернула дівчину до робочого ритму. Вона підходила до майстрів та майбутніх продавців, узгоджуючи деталі розміщення товарів. 

— О, привіт! Ти якраз вчасно, — привітався Марк, виходячи з - за найближчого павільйону з робочим планшетом у руках. — Як почуваєшся? Я не хотів вранці тебе будити, подумав, що після дороги тобі потрібно виспатися. 

  — Привіт Марку! — Все добре, я повністю готова до роботи. Дякую тобі. 

Взявшись до роботи, вони не помітили як пролетіли три години. Стос паперів та цифри  на екрані планшета почали зливатися перед очима. Аліна потерла втомлені повіки, глянувши на годинник, зрозуміла, що їй терміново потрібно випити гарячої кави, та перевести подих.  

— Марку, я б випила зараз кави з булочкою. Треба трохи відпочити. Що скажеш? 

— Дякую, але я зовсім не голодний і кави не дуже хочеться, — похитав головою колега. 

— Добре, тоді я піду сама. 

Аліна піднялася і попрямувала до невеликої кав'ярні, яка розташовувалась неподалік від площі. Зайшовши всередину, вона відчула неймовірно приємний аромат кави й домашньої випічки. Дівчина зробила замовлення, взяла свій гарячий напій із пишною булочкою та сіла за столик біля вікна. 

Насолоджуючись кавою, вона дивилася на вулицю, де вечірні сутінки потроху опускалися на гори. Це був неймовірний момент, у який дівчина поглинула настільки, що не помітила, як до її столика хтось підійшов. Лише коли над вухом пролунав голос, Аліна здригнулася і повернула голову. Перед нею стояла Марта і посміхалася. 

— Привіт, Аліна!  Яка я рада тебе бачити! Я тебе вже декілька днів не бачила. Як у тебе справи? 

— О, привіт, Марто! Вибач мені, я так задумалась, що не помітила, як ти підійшла. Присядеш біля мене?