Дорога в Карпати

Наступні кілька днів минули для Аліни як у тумані. Вона з ранку до вечора готувалася до поїздки в Карпати. Потрібно було не просто зібрати власну валізу з теплим одягом, а й упакувати десятки коробок із рекламними матеріалами, зразками продукції та новорічним декором для святкових яток. 

Телефон розривався від постійних дзвінків, а в голові крутилися сотні дрібниць: від списку контактів місцевих майстрів до перевірки квитків на поїзд. Весь цей час вона подумки поверталася до слів директора і намагалася уявити, якою буде ця зимова подорож. 

До всього цього хаосу додалися ще й проблеми в особистому житті. Дмитро був не просто не в захваті від її раптового відрядження — він відверто злився. За ці кілька днів вони майже не розмовляли нормально. Кожного разу, як Аліна намагалася обговорити поїздку, Дмитро лише роздратовано відвертався, бурмочучи, що робота для неї завжди на першому місці. 

Останній вечір перед від'їздом виявився найважчим. У квартирі панувала гнітюча тиша, яку порушував лише тріскіт клейкої стрічки, якою Аліна заклеювала останню коробку. Дмитро сидів у вітальні, демонстративно вставивши у вуха навушники та заглибившись у телефон. Вона  декілька разів підходила до нього, намагалася обійняти, заговорити, але натрапляла на холодну стіну байдужості. 

Аліна лягла спати з важким серцем, довго не могла заснути, дивилася у стелю і слухала, як за вікном завіває осінній вітер, подумки благаючи Дмитра просто сказати: “ Усе буде добре”. 

Ранок зустрів її різким дзвоном будильника о шостій годині. Дмитро навіть не поворухнувся, коли вона тихо підвелася з ліжка. Намагаючись не шуміти Аліна випила кави, вдягла тепле пальто і поглянула на зачинені двері спальні. Він так і не вийшов провести її, і допомогти загрузити ящики. Сльози підступили до очей, але вона глибоко вдихнула і заплющила очі, твердо вирішивши, що не дозволить собі розплакатись.  

Сивий таксист, помітивши її розгубленість та величезну кількість багажу, приязно посміхнувся і швидко допоміг загрузити всі ящики та важку валізу до багажника. Його проста людська доброта трохи заспокоїла тремтіння в руках Аліни, і вона нарешті сіла на заднє сидіння. Вона притулилася головою до холодного скла. Київ ще тільки прокидався. Ранкові вулиці були майже порожніми, лише подекуди вже подекуди вже поспішали автомобілі, а у вікнах будинків горіло світло. 

Телефон у її руці раптом завібрував. На мить її серце. Вона подумала, що це Дмитро написав її. Можливо прокинувся, зрозумів, що вона вже поїхала, і вирішив побажати щасливої дороги. 

Але поглянувши на телефон, побачила повідомлення від Марка. 

“Доброго ранку. Я вже на вокзалі. Чекаю біля нашого вагона. Як будеш — напиши.” 

Аліна ледь усміхнулася. 

“Доброго ранку. Я вже їду. Скоро буду.” 

Вона поклала телефон поруч і знову подивилася у вікно.  

Через пів години таксі зупинилося біля вокзалу. Людей було багато. Хтось поспішав із валізами, хтось прощався з рідними, хтось біг до свого потяга, щоб не спізнитися. 

Розплатившись із таксистом, Аліна на мить розгубилася: крім великої валізи, на асфальті стояли ще важкі ящики з робочими матеріалами та новорічним декором. Вона акуратно склала їх на спеціальний вокзальний візок, але штовхати таку вагу самотужки було справжнім випробовуванням, вже хотіла подзвонити Марку, але на щастя, один із приязних працівників вокзалу помітив її зусилля і допоміг підвести прямо до потяга. 

Марк уже чекав біля входу. 

— Доброго ранку, Аліна. 

— Привіт, Марку. 

Вони зайшли до вагона і знайшли свої місця. Коли потяг рушив, Аліна ще декілька хвилин дивилася у вікно. Київ повільно віддалявся. Вона мовчала, спостерігаючи, як знайомі будинки і вулиці залигаються позаду. 

— Ну що, — Марк відкрив папку з документами, — готова до нашої великої роботи? 

Аліна перевела на нього погляд. 

— Якщо чесно — не дуже. 

— Я теж. 

Вона засміялася. 

— Хоча б чесно. 

Марк відкрив перший документ і поклав ноутбук між ними. 

— Отже, почнемо з того, що вже маємо. 

Аліна підсунула ближче й подивилася на екран. 

Вони переглядали документи: список постачальників, умови участі в ярмарку, контакти організаторів, попередній кошторис. Марк час від часу щось занотовував, а Аліна ставила запитання. 

— Тут ще так багато роботи, — сказала вона, переглядаючи сторінку. 

— Це ще м'яко сказано, — сказав Марк. — Але добре, що ми приїжджаємо заздалегідь. 

— До Різдва начебто ще багато часу, але якщо подивитися на цей список... 

— ...то часу дуже мало, — закінчив він. 

Вони ще деякий час обговорювали робочі питання, поки Марк не перегорнув сторінку і сказав: 

— До речі, ти вже бачила інформацію про будинок? 

— Ні. Шеф тільки сказав, що нам виділять гарний будинок. 

— Так. Нам дали окремий будинок недалеко від місця проведення ярмарку. Двоповерховий. Є декілька спалень, дві ванні кімнати, кухня, велике подвір'я. 

Аліна зацікавлено подивилася на екран. 

— А далеко від ярмарку? 

— Хвилин п'ятнадцять. 

— Тоді нам пощастило. 

Марк показав їй фотографії. На одній із них було видно просторий двір, будинок на два поверхи. За будинком темніли дерева, а далі за пагорбами, виднілися гори. 

Аліна затримала погляд на фотографії трохи довше. 

— Красиво, — тихо сказала вона. 

— Побачимо, як воно буде насправді. 

Вона кивнула і подивилася на телефон. Думки мимоволі повернулися до Дмитра. 

Він так і не подзвонив, не написав жодного повідомлення. Їй раптом стало важко дихати. Вона знала, що він не любив довгих прощань, і можливо, просто не знав, що сказати. Але від цього не ставало легше. Відчула, як до горла підкотився клубок, і швидко кліпнула, стримуючи сльози. 

— Усе добре? — тихо спитав Марк. 

— Так. Просто замислилась. 

Марк нічого не відповів. Лише кивнув і знову повернувся до своїх документів.