Несподівана звістка

Будильник продзвенів о восьмій ранку. Аліна сонно простягнула руку до тумбочки і вимкнула його, навіть не відкриваючи очей, так не хотілося відпускати залишки нічного сновидіння. Ще декілька хвилин вона лежала нерухомо, слухаючи тихе дихання Дмитра поруч. 

Вона подивилася на Дмитра і згадала їхнє знайомство. 

Це було майже три роки тому, напередодні різдвяних свят. Вулиці міста світилися тисячами вогників, на площах стояли прикрашені ялинки, а вітрини магазинів сяяли золотими гірляндами. У повітрі відчувалося особливе хвилювання — люди поспішали купити подарунки, а кав’ярні були переповнені запахом кориці, кави й гарячого шоколаду. 

Аліна тоді дуже поспішала. Вона бігла вулицею, притискаючи до себе папку з документами, намагаючись не забруднити нове пальто сніговою кашею під ногами. Біля невеликої кав’ярні на Хрещатику вона необережно зачепила чоловіка, який саме виходив із дверей. 

— Вибачте! — вигукнула Аліна. 

Чоловік подивився на неї, а потім усміхнувся. 

— Якщо це ваш спосіб познайомитись, то мені дуже приємно, — відповів він. 

— Я взагалі — то не знайомлюся, — відповіла Аліна. 

— Шкода,  бо я вже подумав, що мені пощастило. 

Вона запам’ятала його усмішку,  карі очі — теплі, уважні, з якимось дивним блиском, від якого їй стало ніяково. 

А за кілька днів вони знову випадково зустрілися в тій самій кав’ярні. 

Аліна тоді ще не знала, що випадкова зустріч, стане початком трьох років її життя з Дмитром. 

За вікном прокидалося місто. Вересневий ранок був прохолодним. На склі залишилися маленькі краплі після нічного дощу, а крізь них місто здавалося трохи розмитим. Десь внизу вже сигналили автомобілі, на зупинці збиралися люди, а з сусідньої квартири долинав сміх дітей, яких батьки збирали до школи. 

Аліна повернула голову до Дмитра. Він ще спав. Вона тихо  піднялася з ліжка, щоб не розбудити його, і  вийшла з кімнати. На кухні поставила варити каву і відкрила вікно. У квартиру відразу зайшло прохолодне ранкове повітря, наповнене свіжістю після дощу та запахом мокрого асфальту. 

Аліна приготувала каву і повернулася до спальні. 

— Дмитре, прокидайся. Вже восьма година. 

— Ще п'ять хвилин, — пробурмотів він, не розплющуючи очей. 

— Ти це кажеш щодня. 

— Бо щодня не хочеться вставати з теплого ліжка.  

Аліна засміялася, і поцілувала Дмитра. 

Уже за десять хвилин вони  сиділи на кухні й пили каву.  

— Ти сьогодні ввечері не затримуйся, — сказав Дмитро, ставлячи чашку на стіл. — Може, повечеряємо в ресторані? 

— Постараюся. 

— Знову робота? 

— Звісно. А ти ніби не знаєш, де я працюю. 

— Знаю. Але все одно питаю. 

Вони зібралися й вийшли з квартири. 

— Твоя машина ще в ремонті? — спитала Аліна, зачиняючи двері.  

• Так. Обіцяли віддати сьогодні. 

     — Тоді поїхали знову разом. Я тебе підвезу. 

Дорогою Дмитро розповідав про свою роботу, а Аліна слухала, час від часу киваючи. Київ уже остаточно прокинувся. Ранковий рух ставав дедалі щільнішим, машини повільно тягнулися проспектом, а на тротуарах люди поспішали у своїх справах. 

• Мені подобається, коли ти мене підвозиш. 

• Чому? 

• Є зайвих десять хвилин побути з тобою. 

Аліна глянула на нього й усміхнулася. 

• Ти сьогодні якийсь надто милий. 

• А що в цьому поганого? 

• Це підозріло. 

Дмитро хмикнув. 

Невдовзі вони під’їхали до його офісу. 

• Дякую, — ніжно сказав він. 

• Увечері, як звільнишся, набереш? 

• Обов’язково. 

Він нахилився до неї, легко поцілував у губи й вийшов з машини. 

Аліна ще кілька секунд дивилася йому вслід, а потім завела двигун і поїхала далі — до своєї роботи. 

    В офісі було незвично людно. Щойно Аліна зайшла до свого кабінету, як секретарка повідомила їй: 

— Вас просили зайти до керівника. 

— Зараз? 

• Так. Сказали, що це дуже важливо. 

Аліна залишила сумку на столі й попрямувала до кабінету директора. 

• Заходьте. 

Вона зайшла і сіла навпроти й насторожено подивилася на шефа. 

— У нас з’явився новий проєкт, — сказав він, відкриваючи папку. 

— Цього року наша компанія бере участь у великому різдвяному ярмарку в Карпатах. 

Вона затамувала подих і уважно слухала кожне слово директора. Шеф підвівся зі свого крісла, підійшов до вікна і впевнено продовжив: 

— Це наш найголовніший проєкт року, і я можу довірити його лиш тобі. Ти повинна поїхати туди якомога швидше. Звичайно, що поїдеш ти не сама, з тобою поїде наш новий фінансовий аналітик, Марк. Твоє завдання — організувати все з нуля: від оформлення наших святкових яток до залучення перших клієнтів. Повністю відповідатимеш за координацію команди на місці. Я хочу, щоб наш бренд став серцем цього ярмарку. 

Він повернувся до неї, його погляд не залишав місця для сумнівів: 

Я знаю, що обсяг роботи величезний, але крім тебе з цим хаосом не впорається ніхто.  

Аліна подумки зітхнула. Про Марка в офісі вже ходили чутки як про дуже прискіпливого та серйозного чоловіка, який не посміхається.  

— Отже, Аліна, — шеф перегорнув кілька сторінок у папці, — ви повинні будете виїхати через чотири, максимум шість днів. 

Аліна здивовано подивилася на нього. 

— Через чотири дні? 

    — Так. Часу небагато, тому відкладати не можемо. На місці потрібно буде оцінити територію, познайомитися з організаторами ярмарку, визначитись з місцем і почати підготовку. 

— А скільки часу я там буду? 

Шеф на мить замислився.