Маріуполь

Маріуполь. Ніколи б не подумав, що потраплю сюди у такому ранньому віці. 

— Ну що, виходимо і рухаємося по плану? 

— Давай спочатку поснідаємо, — запропонувала Мар'яна. 

— Добре, шукаю на мапі бургерну. 

— Ні-ні, давай щось нормальне поїмо. Мене вже нудить! 

— Потяг вже майже зупинився, ти зібрала речі? 

— Звичайно. Шукай якийсь ресторан поруч. 

— На шик грошей бракує. Максимум — нормальна столовка, — заперечив я. 

— Кепська справа...  

Сестра ніби згасла. Спочатку я вирішив, що вона просто сонна, адже довелося встати о шостій. Та все ж, потрібно було трохи розворушити її: 

— Слухай, ми вже на фінішній прямій. Ми побачимо тата вже до вечора. 

— Та-ак... 

— Це буде наше найкраще Різдво: без тупої пики Дмитра, без недоумка Богдана, без надокучливого Яшки. Без всіх! Лише ми і тато... — штовхнув промову я. 

— А що потім? Вдома нас просто уб'ють за це. 

— Відколи це ти турбуєшся про завтрашній день? А потім ми вернемося до звичайного життя. Якщо не спалимося, мама ніколи про це не дізнається. 

Наш діалог обірвався на зупинці потягу. Ми поквапились до виходу. Я йшов за Мар'яною, повністю погрузившись у процес пошуку та вибору закладу для сніданку. Та в якийсь момент сестра зупинилася, а я врізався у її спину. 

— Гей! 

— Біжи, — неголосно сказала Мар'яна. 

— Що? 

— Біжи! 

Вона розвернулася і, обминувши мене, відкрила оглядовість. Біля виходу з вокзалу стояв Дмитро. Помітивши нас, він спочатку просто почав йти, але згодом став бігти. Я побіг що є сил. Але куди нам бігти? 

— Хутчіш! — крикнула маряна. 

— Куди? Куди ми біжимо?! 

Відповіді не було. Ми вибігли назад, на платформи. Мар'яна повела нас паралельно коліям. Пробігши з дюжину метрів, я обернувся: Дмитро все ще біг за нами. В якийсь момент сестра просто повернула праворуч і ми почали бігти від колій. Так ми опинилися на просторій вулиці, обігнувши вокзал по периметру. Місто ще спало. Темну вулицю освітлювали тусклі ліхтарі, а по дорозі проїжджали поодинокі автомобілі. Мар'яна почала уповільнюватися. Бігти було не просто важко, а й нестерпно боляче, адже на вулиці стояв мороз. Я знову обернувся: Дмитро стояв і кашляв. Назад обернулася і Мар'яна. Наш біг плавно переріс у швидку ходьбу. Сестра продовжувала вести нас світ за очі. Заперечити я не міг, адже горло пекло так, ніби щойно окропу випив. Через кілька хвилин я послизнувся і полетів на тротуар. Лише це змогло зупинити Маряну і ми, нарешті, задалися питаннями: 

– Як він нас знайшов? 

– Де це ми? 

– Ти норм? 

– Так, тільки горло пече, — відповів я. — Потрібно десь сховатись. 

– Що там твої карти кажуть? Куди нам? 

Із всіх існуючих закладів відкритим був лише супермаркет. Саме туди нам довелося йти. На щастя, там був кавовий апарат, яким ми скористалися і використали його для обігріву горла. Сонний касир хмуро клацав по терміналу. Поки я оплачував каву, Мар'яна нарешті визначилася, що саме можна їсти з тутешнього фастфуду: 

– Загрійте два тости з куркою.

– Серйозно? Ти обирала півгодини і зупинилася на звичайних тостах з куркою? – обурився я. 

– Ну, так. То й що? 

Я мовчки розрахувався за наш сніданок. Горло боліло не на жарт. Думки змішалися. Чи знає мама, що ми в Маріуполі? Як дізнався Дмитро і як він опинився на вокзалі швидше нас? Як дістатися до фронту? 

– Нам потрібно здатися, – поклавши руку на її плече, сказав я. Мар'яна продовжувала шукати відповіді в очах у замороженої риби. – Треба визнати, що це кінець: Дмитро тут, у нас закінчуються гроші, до батька далеко. 

– Ні... — пошепки відповіла сестра. 

– Але варто визнати, що це була гарна спроба. Ми дійшли так далеко! 

– Так... 

– Тато буде пишатися нами, коли дізнається... 

– Коли дізнається що? Що ми абияк дісталися Маріуполя і, побачивши Дмитра, тут же здалися і повернули назад? – спитала Мар'яна. Її промова набирала епічності з кожним словом. – Що ми були всього в кількох десятках кілометрів від нього і не зайшли привітати його з Різдвом? 

– Весь світ проти... – моя репліка обірвалася на хриплий кашель. – Проти нас. 

– Артур, ми побачимо тата. Я знаю це. Не дарма наш шлях був вкритим дивами та везінням. 

В цей момент у магазин хтось увійшов. Смартфон Мар'яни загудів - телефонувала мама. 

– Не знаю, про що ви думали, але ви зараз же сідаєте з Дімою в машину! Вас навіть поліція розшукує! 

– Мамо... 

– Нічого не хочу чути. Дмитро зараз зайде в магазин, – сказала мама, хоча він уже був у магазині і повільним, глузуючим кроком наближався до нас. 

Вже за півгодини мамі представилася можливість відчитати нас особисто: Дмитро привіз нас у готель, де вони зупинилися для наших пошуків. Як виявилося, нас підставила платіжна система, адже мама просто глянула через додаток, на що і де витрачаються її гроші. 

Увечері мама відвезла нас у центральне відділення поліції, аби запевнити, що ми знайшлися і змусити нас написати пояснюючі. Вона всю дорогу лякала нас, що злі поліцейські затримають нас, однак я знав правду. Надлітав сніг. В горлі боліло так, як не боліло ніколи раніше. А десь в грудях – ще дужче. Я довго міркував, яким чином потрібно було витратити гроші з дитячої картки, адже знімати їх у готівку також не можна. 

– Приїхали. Виходьте, не соромтеся, – скомандувала мама. 

Ми мовчки покинули машину й зайшли у відділення. Спочатку двоє поліцейських довго заповняли якісь документи, згодом поступив усний наказ провести превентивну роботу. Нам довго втирали якусь маячню, яку я власне і не слухав. Мої думки повністю про тата. 

– Гарно дякую, офіцере, – попрощалася мама і ми вийшли до коридору. – Оскільки лекція була доволі цікавою, слід дати вам ще якесь покарання.