Ви вірите у Різдвяне диво?

— Дмитро? Що ти тут...

— Та ось, квитки здаю назад: плани змінилися і ми не зможемо поїхати до Києва.

— Ви збиралися їхати до Києва? — запитала Мар'яна.

— Взагалі-то, я перший запитав. Що ви тут робите? Що? Як ви взагалі тут опинилися? Ви мали б зараз сидіти тихенько на печі у бабці Ніни та мріяти, щоб канікули закінчилися якомога швидше. Я чекаю пояснень!

У голові крутилося кілька версій брехливих пояснень: ми дуже скучили за мамою, тому приїхали побачитись. Але то тухляк, бо ми не встигли б скучити за один день. Та і ми навіть донедавна не знали, що вони у західній столиці. Другою версією був булінг з боку туповатих родичів, через яких ми вирішили втекти до Львова, але ця версія також пахла кепсько.
— Нас запросив мій хлопець, — сказала сестра, поки я думав. — Він скоро забере нас і ми відправимося на екскурсію. А завтра на вечір ми уже будемо вдома. Будь ласка, не розповідай мамі! Будь ласочка!

— Що за бойфренд? Якийсь нормальний тип? Ви давно знайомі? — почав розпитувати Дмитро.

— Ми давно знайомі, він вчиться у Чернівцях, проте живе у Львові... — почала втирати Мар'яна, як раптом відчим перебив її:

— Стоп-стоп, я пожартував. Мені начхати! Ти дійсно думала, що мені цікаво? — запитав він і розсміявся, як останній кретин.

— То ти не розкажеш мамі? — запитав я.

— Ні, що ти, — відповів Дмитро і дістав свій смартфон, — ти сам їй все розкажеш.

— Ні-ні, будь-ласка, не треба! — просила Мар'яна.

— Лише подумай: якщо ти їй розкажеш, вам доведеться відвозити нас додому, адже мама не дозволить нам повертатися самим, — аргументував я. Вітчим став вагатися.

— Або ще гірше: вона зрозуміє, що нас не варто залишати без нагляду і вам доведеться взяти нас з собою у Буковель, — додала Мар'яна.

— І нам всім цього не хочеться, чи не так? — добив я.

— Так, любий? — донісся мамин голос зі смартфону.

— Просто побачив гарні різдвяні матрьошки і вирішив спитати... — почав Дмитро. – Може купити? Тут якась акція, всього по сто гривень... Гаразд, зрозумів. Що? Добре. Ага, я тебе теж. Цілую.

— Фу, — переглянулись ми з сестрою.

— Отже, неслухняні дітки, розмова буде короткою: ви сідаєте на найближчий рейс до Чернівців і сидите в тій нірці так тихо, щоб я навіть подумки вас не згадував наступні два тижні! Все ясно?!

— Так, — опустила голову Мар'яна.

— Одна проблемка: у нас не вистачить грошей на квитки.

— О Господи, дай терпіння! Ідіть зі мною, я куплю їх. Щоб ні кроку від мене, ясно?!

Гнівлива пика на мить стала доброзичливою, але лише для діалогу з молодицею, що сиділа за касою.

— Отже, я завтра зателефоную Богдану і не дай Бог вас не буде у бабці Ніни! Якщо я ще раз зустріну вас – підете в Чернівці пішки!

— По рукам, — протягнув руку я. Однак відчим просто розвернувся й пішов геть.

Вже за мить йому довелося повернутися, адже він не залишив нам придбані квитки:

— Не дай Бог..!

— То що тепер? — провівши поглядом Дмитра, спитала Мар'яна.

— Ми обміняємо ці квитки на квитки до Маріуполя.

— Що?! Хіба ти не чув, що він сказав?!

— Ти забула, для чого ми це все затіяли? Дмитро все одно розповість все мамі після відпустки. І нам добряче прилетить. Але ми можемо завершити місію і бути покараними не за просто так, а за зустріч з батьком. А за це я готовий хоч всю зиму просидіти у бабці Ніни. — Мар'яна мовчки дивилася на мене. — Залишилося лише знайти спосіб обміняти квитки.

Сестра перевела погляд повз мене і задивилася:

— Є ідея!

— Яка?

Вона побачила якогось нещасного, котрий клянчив гроші у незнайомців, ніби-то на квиток додому.

— Добридень, — почала діалог Мар'яна.

— Вітаю. Поможіть зібрати гроші на квиток, хоч десять гривень, — попросив чоловік. Він був добре одягнутий та не схожий на безхатька, хоча кілька плям на зимовій куртці і виділяли його з-поміж натовпу.

— А що трапилося? — запитала сестра.

— Хтось поцупив мій гаманець, я вже майже тиждень живу тут, на вокзалі! — чоловік ледь не заплакав.

— В поліцію звертались? — запитав я.

— Артур! Пробачте, він не вміє довіряти людям.

— Звичайно звертався, але грабіжника досі не знайшли. Поможіть, дітки добрі, хоч десять гривень.

— Ви вірите у Різдвяне диво? — спитала Мар'яна. Я не розумів її план.

— Що?

— У Різдвяне диво вірите? — наполягала сестра.

— Ну... Так, вірю. Але мені ще не вдавалося його стріти, — зніяковів чоловік.

— Ми купимо вам квиток додому. Найближчим рейсом відправитесь додому.

— Ви серйозно? Це не є якийсь розіграш?

— Ні, я серйозно. Де ви живете?

— Виноградів. То є Закарпаття. Дяку вам! Чим я можу віддячити? — спитав наш новий друг.

— Купіть нам квитки, — нарешті, втрутився я. — Нам потрібно у Маріуполь, однак квитки ніхто нам не продає.

— То не є проблема, легко!

Отже, ми втрьох стали у чергу. Від чоловіка трохи йшов запах.

— До речі, як вас звуть?

— Роман.

— Дуже приємно. Я Мар'яна, а це мій брат Артур.

— То є добре ім'я. Мою доньку звуть так само.

— Мар'яна? — уточнив я.

— Ні, Артур, — відповів чоловік і зареготів.

Жартівник обміняв наші квитки та купив один собі. Відійшовши від каси, ми попрощалися і розійшлися. Тепер перед нами постало завдання з їжею, адже поїздка затягнеться на добу. До рейсу залишалося кілька годин. Неподалік вокзалу стояв супермаркет, в який ми зайшли з пафосними лицями та епічною музикою в навушниках.

— Беремо лише здорову та корисну їжу, — скомандував я і поклав у корзину пачку чипсів.

— Так, звісно, і ніяких солодощів! — додала Мар'яна і кинула на чипси кілька шоколадок.

— Лише мінеральна джерельна вода без цукру! — у корзину лягла пляшка коли.

— Не забуваємо про хліб... — на пляшку лягли дві упаковки печива.

— І, звичайно, молочна продукція, — корзину заповнили йогурти та сирки.

На касі нас трохи шокували сумою. Довелося розбити електронну «банку» на картці, в яку я відкладав кишенькові гроші.