Місія на межі провалу

Місія «побачити тата будь-якою ціною» розпочалася наступного ранку зі сварки: Мар'яна надто довго збирала речі. Ми спізнювалися на автобус.

— Хутчіш! Навіщо тобі фен? Навіщо ти взагалі брала сюди фен?!

— Тобі не зрозуміти, ти хлопець! 

— Облиш ці кросівки геть! Надворі зима!

— Слухай, розумаха, ти сам-то готовий вже? 

— Авжеж!

— Щось я не бачу твоєї валізи!

— Вірно, тому що я її не беру! Зарядне для телефона, навушники, гаманець, запасна байка та панчохи прекрасно поміщаються у рюкзак!

— А павер-банк ти не забув?!

— Ой-йой, точно.

— Чого ви розкричалися з самого рання? — спросоння запитала Аліна. Ми геть забули, що в кімнаті не самі.

— Так одинадцята уже, час прокидатися... — старався викрутитись я.

— Ми лягли о шостій! Дай поспати...

— Давай швидше, — пошепки поквапив сестру я.

— Ходімо...

— Стоп, що Артур робить у кімнаті дівчат? — пролунало згори двох'ярусного ліжка. — А хоча, байдуже...

Кузена перевернулася на інший бік і захропіла.

Ми чекали маршрутку понад півгодини. Сильні пориви вітру заморожували наші лиця мов льодяники.

— Як вже дістало це село! — розгнівалася Мар'яна.

— Садгора була приєднана до Чернівців ще у 1965 році. Крім того, навіть до приєднання Садгора була повноцінним містом, а не селом.

— Яка ж ти зануда!

Нарешті маршрутка під'їхала. Всередині було тепло. Нам пощастило зайняти останні сидячі місця. Згодом, Мар'яна заснула і переклала обов'язки своєї шиї на моє плече. Нам довелося їхати на інший бік міста, з пересадкою на тролейбус. Нарешті, автовокзал.

— Що далі?

— Зараз я куплю квитки у Львів і повернуся, — повний рішучості, відповів я.

— Навіщо нам у Львів, якщо тато неподалік Маріуполя?

— Бо потяга напряму немає. Доведеться їхати у Львів, а звідти потягом до Маріуполя.

— А чому ми на автовокзалі?

— Бо потяг ми успішно пропустили.

— Давай краще я схожу за квитками, я ж старша, — якось переможно заявила Мар'яна.

— Всього на рік.

— На півтора! Тим більш, дівчатка дорослішають раніше. А соплякам на кшталт тебе квитки ніхто не продасть.

— Окей, йди...

Я розумів, що насправді Мар'яна просто хоче прийняти хоч якусь активну участь в нашій подорожі. Тому я не став заперечувати. Так, тринадцятирічна дівчина вперше в своєму житті пішла купувати квитки на автобус.

— Просто жах! — через кілька хвилин повернулася вона. — Ти знав, що необхідно мати якість там тести?

— Ні...

— Все, у нас нічого не вийде... Я так і знала!

Я пригадав, як півтори роки тому ми з татом їхали у Одесу автобусом. Тоді він просто зайшов у автобус, дав гроші водієві і ми сіли. І я вирішив вчинити так само.

— Кхм, доброго дня, — намагався зробити голос нижчим я, увійшовши в автобус. — Скільки коштує проїзд до Львова?

— Що діти збираються робити у Львові? – підпалюючи сигарету, повільно запитав водій.

— Ми їдемо додому. Нас мала відправити бабуся, але їй стало зле. Нас зустріне тато.

— Ясно, — водій махнув рукою, щоб я підійшов ближче і, нахилившись до мене, спитав, — Тест є?

— Ем...

— Ясно. Тоді шістсот гривень. Якщо хтось спитає — ви мої племінники, — пошепки сказав водій.

— Супер, дякую.

Я заплатив і ми пройшли в кінець салону. Ми одночасно глянули на місце біля вікна і переглянулися: намічалася битва! Однак водій завів двигун і сказав, що вже скоро від'їжаємо.

— Гаразд, сідай біля вікна, а на середині дороги поміняємося, — запропонував я.

— По рукам. Повірити не можу, що у нас вийшло. Це справжнє різдвяне диво! 

— По-перше, до Різдва ще два дні. А по-друге, ніяке це не диво. Ми самі створюємо нашу подорож.

— Хіба не диво, що водій дозволив нам поїхати? — здивувалася Маряна.

— Не диво, адже це я домовився з ним.

— Ех, коли ти вже подорослішаєш... — протягнула сестра і одягла навушники.

— Що? Дорослі не вірять у дива, дорослі створюють дива!

Я відчував себе дорослішим та розумнішим. Я взяв багато відповідальності на себе, а це означає, що я сильний. Попри це, мене не покидало відчуття, ніби я щось не передбачив і щось проґавив. Отже, я також дістав навушники та увімкнув музику.

Довгі п'ять годин поїздки нагадали мені про всю тлінність і недосконалість людського тіла: я зголоднів. Їжа – ось, що я проґавив.

Двоє сонних, голодних і зморених дорогою підлітків нарешті вийшли з автобусу. До потягу була ще купа часу, тому ми вирішили пообідати і запастися їжею. Куди підуть підлітки в незнайомому місті аби поїсти? Вірно, ми відправилися на пошуки найближчого закладу фастфуду.

— Це вони? — з зачарованим поглядом, що упирався в монітор над касою, запитала Мар'яна.

— Та-ак... Найсмачніші курячі крильця Західної України...

— Що секретно запечені по секретному рецепту... 

— Нам дві порції, будь-ласка, — замовив я.

— І дві коли, — додала сестра.

— І картоплю фрі.

— І два соуса до неї.

Ми з нетерпінням очікували своє замовлення, коли раптом смартфон Мар'яни загудів: телефонувала мама.

— Алло? — трохи налякано відповіла моя колега по місії. Я підсунувся якомога ближче до неї, аби чути та контролювати весь процес.

— Привіт, доню. Як ви там? Я дзвонила через відеовиклик, але ти чомусь не відповідала. Все гаразд?

— Так-так, звісно. Просто не було мережі, тому не відповіла.

— А зараз можеш відповісти? Хочу бачити тебе. Мені здається, учора ми трохи погано розійшлися, хочу потеревенити про це...

— Та ні, все добре, не турбуйся. Я все розумію. Як там Буковель?

— Ми вирішили спочатку поїхати у Львів на кілька днів.

Мар'яна зиркнула на мене здоровенними очима. Такий розклад нас приголомшив.

— Он як...

— То ти увімкнеш відео? — наполягала мама.

— Так, хвилинку, — сестра завершила виклик і просто поклала смартфон на стіл. — Що робити? Що нам робити?