***

З неба падав білий пухнастий сніг, вкриваючи все навколо білою ковдрою. На дворі стояв лютий мороз, обіцяючи справжні зимні свята.

Я стояла на балконі, закутана у теплу ковдру, обіймала руками чашку з гарячою кавою та дивилась на двір. На вулиці було порожньо.

Спалахи феєрверків де-не-де нагадували, що вже зовсім скоро Новий Рік та Різдво – два моїх самих улюблених свята в році.

Сніг... Є в ньому щось неймовірне, щось дивне та казкове.

В дитинстві я, як і усі дітлахи, щиро вірила в дива, чекала на них, загадувала бажання... Але життя виявилось зовсім іншим.

Вже третій Новий Рік я буду зустрічати сама.

Минуло три роки як розірвався мій шлюб, друзів в мене ніколи не було, якось не склалось, численні знайомі майже завжди були зайняти, їм було не до мене. Батьки... Вони звісно підтримували мене, як могли, але я прагнула до більшого, мені хотілось відчувати себе потрібною не тільки їм, я мріяла про справжнє кохання, про довіру, турботу та щастя поряд з чоловіком, про маленьких діточок...

Біль сконав моє серце. Я вже перестала чекати на диво, перестала вірити, що колись зможу бути щасливою.

Я повернулась до кімнати та знов сіла за ноутбук. Віртуальний світ зараз здавався мені ближчим ніж реальний. Я занурилась у читання нової книжки.

Знову роман про пригоди в іншому світі. Може, я теж не там шукаю своє щастя, може воно теж десь на інший планеті?

Я відірвалась від монітору та подивилась у вікно. Сніг й не думав припинятися, зірок через сильний туман та снігові хмари видно не було.

З вулиці почали доноситися голоси дітей – вони вийшли погратися у сніжки та зліпити снігову бабу.

Я знову вийшла на балкон. Білим-біло навкруги, за останні дві години випало чимало снігу, може й мені приєднатися до них? Згадати дитинство, погратися? Скільки можна сидіти на самоті?

Вирішено! Тепло одягнувшись, я вийшла на двір. На дитячому майданчику було дуже весело. Скрізь летіли снігові кулі, тільки-но встигай відвернутися.

– Тьотя Марічка, відійди будь ласка, – звернувся до мене Сашко з другого поверху. Йому десять років, він один з найстарших дітей у дворі.

Повз мене пролетіла ще одна сніжна куля. Я посміхнулась та зібравши в купу сніг, зліпила з нього кульку та відправила до високого хлопчини, що якраз того разу кидав в мене. І почалося! Дітлахи з радістю прийняли мене до своєї гри.

Ми бігали, сміялись, обстріл зі снігу продовжувався, він був вже скрізь, навіть у наших капюшонах. Я вже давно так не відпочивала душею. Я відчула заряд бадьорості, наснаги, сили, радості та новорічного настрою.

Стряхнувши з себе наліплений сніг, я пішла зі двору. Мені кортіло побачити як вбрали місто до свят. Давно вже не була в центрі. Самий час розвіятися, досить сидіти на самоті. До найголовнішої ночі року всього два дні, а в мене вдома немає ані ялинки, ані яскравих кольорових вогників. Сумно.

Центральний майдан міста напроти сяяв вогнями. Посеред нього стояла висока струнка красуня-ялинка, привезена із карпатського лісу. Вона була прикрашена золотими вогнями, білими зірками та різноманітними кульками, мішурою та дощиком. Її аромат насичує повітря духом свята та чарівництва.

Багато молоді, літних людей гуляло площею, грала новорічна музика, співали та танцювали артисти. На ярмарку всіх бажаючих пригощали гарячими напоями та солодощами.

Я бродила крізь натовп, просто роздивляючись все навколо.

– Дівчино, – почула я та озирнулася навколо.

Неподалік від мене стояв високий чоловік, одягнений в червону шубу та с посохом у руках, в високих черевиках, також червоних, з білими візерунками, та білому пухнастому капелюхі. Місцевий Дід Мороз, мабуть. Він посміхався мені.

– Ви до мене? – спиталася в нього.

– Так, до вас, гарна дівчина, – він зробив крок до мене. – Я помітив, що ви сумуєте, скоро свято, не можна так. Давайте навколо ялинки танцювати, дивись, як їм весело. Чого ти чекаєш від Нового Року, кажи, твоє бажання здійсниться!

– Кохання, – відповіла йому. Й то було дійсно саме те, чого мені не вистачало. – А ще миру... – додала трошки згодом.

– Буде тобі кохання, – відповів чарівник, посміхаючись, – це світле бажання, та й ти – чудова людина, бачу. Не треба сумувати, добре? Й мир на нашій землі також буде, будь в цьому впевнена.

Увесь натовп тим часом гучно кликав Діда Мороза.

А ми стояли та дивилися один на одного.

– Вас кличуть, дідусю, – відповіла я, посміхаючись. Якось незручно мені стало.

– Виручай, дівчино, допомога твоя потрібна, без тебе аж ніяк.

Він схопив мене за руку та потягнув до новорічного хороводу, в самий центр.

– Йшов я лісом, через гори, дуже втомився, – став розповідати Дід Мороз людям, міцно тримавши мене за руку. – Загубився, а ось ця гарна дівчина погодилася показати мені де ж ви є. Дякуємо їй. Ну, що, пісні знаєте? Танцювати вмієте?

– Так! Так! – викрикували люди.

– Тоді давайте всі разом зустрічати Новий Рік!