Розділ 6

— Вип’ємо ще? — Сем махнув на глечик з глінтвейном, вириваючи мене з роздумів.

Я мовчки присіла за стіл. Він налив мені, простягнув чашку, а потім налив собі. Ми пили мовчки, і ця тиша здавалася незручною. Свято закінчилось, веселощі розтанули і в повітрі відчувався легкий присмак смутку. Сем зробив лише кілька ковтків, а потім підвівся і підійшов до книжкової шафи. Знайшовши там якусь книжку, він повернувся до мене і простягнув її.

— Це тобі. Подарунок на Різдво. Тут рецепти моєї бабусі. Вона теж готувала зачаровані страви, але не тільки випічку, а й все інше. Я не вмію чарувати на кухні, тільки з артефактами, тому вона мені не потрібна. Але я хотів би знову спробувати ті страви, якими вона мене годувала в дитинстві. Приготуєш?

Зворушена словами Сема, я взяла книжку і розгорнула її. То була книга, зроблена власними руками з рецептами, написаними рівним, акуратним почерком, і з малюнками, що зображували готові страви. В мене були подібні блокноти, але зроблені простіше, а тут вбачалася рука професіонала.

— Дякую, Семе. Це дуже цінний подарунок. Я приготую з цієї книжки все, що захочеш.

Сем сів. Тиша знову повисла між нами, але тепер легка, комфортна. Допивши, я підвелася. Час було повертатись додому.

— Ти врятувала мого сина, — Сем підвівся і підійшов до мене, взяв несподівано за руку. Наші погляди зустрілися — двох самотніх людей, які вперше дивилися без смутку. З надією. — Лікар дав йому якийсь відвар, але сказав, що він навряд чи допоможе. Надто вже сильною була лихоманка. Казав вірити в диво. І диво постукало в мої двері, коли я його не чекав.

— Я… — я розгубилася. Слова Сема зворушили мене, торкнулися серця, яке почало прискорено битись, ніби хотіло вирватись з грудей. Ніби хотіло до нього. — Це… старовинні відвари. Сімейні рецепти. Бабуся моєї бабусі була талановитим зіллєваром.

— Я навіть не помічав тебе, Моллі. Занурився у власне горе. Не бачив, як ти весь цей час допомагаєш моєму синові. Допомагаєш всім. Несеш людям радість, а сама… Про себе геть забуваєш. Зовсім, як я. Денні розповів мені, яка ти. З таким захопленням, що я не міг не дивуватись. Це вперше, коли він до чужої людини так потягнувся. До жінки. Ти йому потрібна, Моллі.

— Тільки йому? — я відчула, як зрадницький рум’янець заливає щоки.

— І мені. Я запросив тебе сьогодні, бо хотів краще познайомитись. Хотів дізнатись, чи дійсно ти така чудова, як сказав мені Денні. І я побачив, що так. Ти принесла в мій дім радість, яку я вже не очікував відчути. Не кекси твої з магією, а ти сама. Не йди, Моллі. Залишайся з нами.

Сем говорив спокійно, впевнено, ніби вже знав, ще до того, як я вирішила сама: я не піду. І я залишилась. Сховалася в його теплих обіймах. І нарешті дозволила щастю увійти й в моє серце. Я теж нічого не бачила навколо себе, як і він. Невтомно працювала, щоб тільки не думати, як важко жити самій. Дарувала радість людям, а сама… сама забула, як радіти. Але в цей святковий вечір я нарешті згадала. Завдяки Сему і маленькому Денні. Я нарешті відчула себе потрібною. Не самотньою. Важливою. Його біль, мій тихий смуток розчинилися в магії різдвяної ночі. Бо магія не тільки у чарах, а й у почуттях, які люди дарують одне одному.