Розділ 5

Хотілося подумати над дивною поведінкою Сема, але я не мала на це часу. Мене чекала різдвяна випічка. Я місила тісто, готувала начинку, відправляла в піч майбутні смаколики, а потім з любов’ю зачаровувала їх. Два дні промайнули непомітно. Сніг трохи розтанув, дороги розчистили і в моїй крамничці не було вільного місця від покупців. Всі хотіли купити зачаровану випічку. Всі хотіли свята.

Зачинивши крамницю раніше, бо в останні години перед Різдвом все одно ніхто вже не прийде, я взяла святкові кекси і понесла їх сусідам. До Сема я дійшла під кінець. Збиралася віддати йому різдвяний кекс, кілька булочок і піти додому. Я любила Різдво, але майже його не святкувала. Не було з ким. Вип’ю глінтвейн, повечеряю і ляжу спати. Ось і все Різдво.

— О, Моллі, а я саме збирався до тебе, — ледве я постукала, як двері відчинилися. На порозі стояв вже вдягнений Сем.

— До мене? А навіщо? — здивувалася я і, стряхнувши з себе розгублення разом зі снігом, простягнула Сему пакунок з випічкою. — Це вам з Денні.

— Хотіли запросити тебе з сином до нас на свято. Він сказав, що ти не святкуєш Різдво. Я навіть здивувався. Як так? Готуєш стільки зачарованої випічки для людей, а сама не святкуєш? — Сем взяв пакунок і відійшов в бік, пропускаючи мене в дім.

— Мені нема з ким святкувати, — я знизала плечима, не знаючи, що далі робити. Прийняти його запрошення і залишитись? Чи втекти? — У свята я просто відпочиваю.

— Моллі, не йди! — почувши мій голос, до нас вибіг Денні. Він мав вже цілком здоровий вигляд і навіть радісно усміхався. — Йди до нас! Буде весело. Я приготував тобі подарунок.

Подарунок? Я здивувалася. Я давно не отримувала подарунків.

— Залишайся, Моллі, — Сем торкнувся моєї руки, а потім стягнув з голови шапку і почав розпутувати шарф.

— Добре, — здалася я й почала розстібувати пальто. — Але тільки якщо ви мене не змусите мити посуд після свята!

— Ми самі помиємо! — в один голос крикнули Сем і Денні й розсміялися.

Я пройшла у вітальню. Святково вбрана, з невеличкою ялинкою поблизу каміну, зі столом, на якому стояли ароматні страви, вона здавалася майже казковою.

— Ти це сам приготував? — здивувалася я, розглядаючи страви на столі. Вони приємно пахли і мали гарний вигляд, ніби їх не самотній чоловік готував, а професійний кулінар. Може, Сем просто їх замовив?

— А чоловік хіба не може добре готувати? — Сем відсунув стільця, запрошуючи мене сісти. — Мене мама разом з сестрою з дитинства навчала. Казала, що готувати мають вміти всі. То й я навчився.

Сем налив мені й собі глінтвейн, сину — підігрітий виноградний сік з прянощами і, випивши, ми приступили до вечері. Я дивилася на Сема і не могла зрозуміти, куди дівся той похмурий відлюдькуватий чоловік, якого я знала. Він сміявся, розповідав цікаві історії, ми втрьох грали в ігри і я несподівано відчула себе частиною цієї маленької родини. Це було перше Різдво за багато років, коли я не почувалася самотньою. І отримала подарунок. Денні подарував мені вирізану з дерева фігурку котика.

— Я сам вирізав! — гордо заявив хлопчик. — Для тебе. Ти ж любиш котиків, Моллі? Я бачив у тебе в крамниці малюнки з ними.

— Так, дуже люблю. Дякую, Денні!

Фігурка була простенька, з намальованою фарбою мордочкою, але дуже мила, бо робили її саме для мене. Коли свято закінчилось, ми разом вклали Денні спати і, засинаючи, він прошепотів:

— Не йди, Моллі…

Я нічого не відповіла — бо що я могла йому відповісти? Тільки погладила голівку з розтріпаним чорним волоссям і поцілувала хлопчика в лобик. Повернувшись до вітальні, я не знала, куди подітися. Йти вже додому чи ще залишитись? Йти дійсно не хотілося, але якщо Сем не попросить… то я піду.