Розділ 4

Накинувши на плечі в’язану шаль, я вибігла надвір і знову попрямувала до будинку навпроти. Знявши в передпокої черевики, я поквапилась до Денні. Коли я зайшла в його кімнату, він саме спав — але сон його не приносив полегшення. Денні кашляв уві сні, крутився, його щоки горіли від лихоманки. Присівши коло хлопчика, я торкнулася його лоба — гарячий! Не хотілося будити малого, але треба.

— Денні, любий, прокидайся, — я тихенько потрясла хлопчика за плече. — Я принесла тобі ліки.

— Мамо… — почула я хрипкий, тихий голос.

— Ні, це Моллі. Я принесла тобі ліки, чай і твої улюблені булочки.

Денні розплющив очі — такі ж сірі, які і в батька, вони дивилися на мене зі здивуванням. Очі — то єдине, чим Денні був схожий на свого батька. Все інше в нього, схоже, було від покійної матері.

— Булочки? — на обличчі Денні розквітла слабка, але щаслива усмішка, і він витяг з-під ковдри тоненьку, тремтячу руку.

— Спочатку ліки, а потім булочки з чаєм, — ласкаво, але рішуче відказала я.

— Добре, — серйозно кивнув малий і випив ліки, які я йому принесла. — А де тато?

— Лагодить мій артефакт. В мене піч зламалася, — сказала я, не подумавши, й відразу ж затулила рота долонею. Не хотіла, щоб і він зараз згадував, як загинула його мама.

— Нарешті, — Денні здивував мене несподіваною відповіддю. — Я давно йому кажу, що треба допомагати жінкам на кухні, щоб ніхто більше не спалив дім, як моя мама. А він мене не слухає. Впертий!

— Йому просто боляче. Він сумує, — спробувала пояснити я хлопчику, але він лише насупився.

— Своєю допомогою він би радував маму. Я вірю, що вона звідкись спостерігає за нами. А ти? Ти віриш в це, Моллі?

— Так, — серйозно кивнула я. — Коли я готую, то вірю, що моя бабуся дивиться і направляє мої руки, щоб в мене виходило смачно і нічого не підгорало.

Ми провели час за розмовами — я розповідала Денні про кумедні випадки з мого дитинства, коли бабуся мене навчала готувати і створювати кулінарні чари. Засинаючи, вже без жару й нездорового рум’янцю на щоках, без хрипоти в легенях, Денні несподівано прошепотів, тримаючи мене за руку:

— Як би я хотів, щоб ти стала моєю мамою…

Хлопчик заснув, а я сиділа поруч розгублена, зворушена і не знала, що мені робити. Та тихий голос за моєю спиною вмить вирвав мене із роздумів.

— Я полагодив твій артефакт.

Я обернулася. Сем стояв у дверях і спостерігав за нами. В його погляді було щось дивне — він ніби бачив мене вперше. Я обережно вивільнила руку з долоньки Денні і підійшла до Сема.

— Дякую тобі.

Він відійшов, пропускаючи мене, але не повністю, тому я торкнулася своїм плечем його, коли виходила з кімнати. Мені здалося, чи він хотів цього дотику? І цікаво… він чув те, що сказав його син?