Бажання витримане часом

Ніхто не помітив фея — люди зрідка дивляться вгору, коли думають, що все йде за планом. Бабуся клопоталася по господарству, намагаючись устигнути до Різдва, а дідусь читав книгу. Орися з Космою думали, що він знову взявся за детектив, а насправді дідусь гортав стару архівну книгу, сподіваючись знайти в ній відповідь, як урятувати онука від зовнішності какаду.

Дійшовши до останньої сторінки, дідусь похмуро насупив брови — відповіді так і не було.

— Потерпіть ще трохи… диво обов’язково трапиться… — прошепотів Хрон, ховаючись за старою скринею.

Дідусь відірвався від книги й подивився туди, де сховався фей, наче щось відчув. Та, нічого не розгледівши, знову повернувся до читання. Хрон завмер і забився глибше у свій куточок, дивуючись тому, що сталося. Ще ніколи людина не відчувала фея без його дозволу — а дідусь відчув. Тож, аби його не помітили дорослі, до пізньої ночі фей не покидав своєї схованки. Він терпляче чекав, добре знаючи: вночі діти обов’язково прийдуть поласувати пирогом.

— Не хвилюйся, Космо, — нарешті почув він голос дівчинки. — Ти обов’язково станеш людиною.

— Кья? — відповів какаду, що означало: «Чому ти так думаєш, сестро?»

— Бо, лягаючи спати, я загадала бажання, щоб ти став собою.

— Кь-кья… — «Я вже змирився. І ти змирись».

— Ніколи! — заперечила дівчинка, доторкнувшись до намиста.

«Вона збирається пожертвувати собою?» — подумав Хрон, виринаючи зі своєї схованки.

— Кія-кья-кьїя! — розкричався птах. — «Ми вже говорили про це! Я не одягну бурштинове намисто. Воно твоє, і я не дозволю, щоб ти знову стала кроликом!»

— Але, братику…

— Кьяїю! — «Я взяв цукерки — мені й відповідати!»

«Саме час з’явитися, поки дідусь із бабусею не прокинулися», — подумав Хрон і підлетів до дітей.

Орися й Косма завмерли від здивування. Фей очікував такої реакції, тож просто усміхався й терпляче чекав. Та дівчинка мовчала. Мовчав і Хрон — він умів давати людям час.

Хвилина. Дві хвилини. Десять хвилин — без змін. Феєві здалося, що цього разу випробовує не дівчинку, а себе. Навіть його куля тихенько пихтіла — їй було незвично так довго зависати на місці.

— Ти загадала бажання, — мовив він, зрештою порушивши мовчання. — І я тут, щоб його виконати.

— Ти… різдвяний ельф? — несміливо спитала дівчинка, докоряючи собі, що не здогадалася одразу.

— Я фей, — відповів Хрон, трохи образившись. — Мене звати Хрон. І я виконую бажання витримане часом — єдине, яке я можу здійснити.

— Кьяр! — «Але ж ти не літаєш!»

Фей зробив вигляд, що не почув, і продовжив:

— Твоя віра в диво ледь жива… але думки твої чисті. Тож я його виконаю.

— Правда? — очі Орисі наповнилися слізьми. — І… коли братик знову стане собою?

— Негайно. Але за однієї умови.

Хрон дістав записничок і серйозно зачитав:

— Бажанник зобов’язується протягом трьох місяців творити добро: не сваритися, не грубити й не чинити зла.

— Згодна!

— І не перебивати, — додав Хрон, бо це справді його дратувало. — А ще — ніколи не хотіти чужого й не брати того, що не належить йому. Якщо хоча б один пункт буде порушено — бажання втратить силу. Чи погоджуєшся?

Він уже знав відповідь, але бажання завжди потребують слова.

— Погоджуюсь, — тихо сказала Орися.

Вона зняла Косму з плеча, поцілувала його й обережно поставила на землю. Потім закрила очі долоньками — бо навіть тоді, коли віра міцнішає, страх ще довго тримається за серце.

— Відкрий очі, Орисю, — м’яко мовив Хрон. — І повір усім серцем у диво різдвяної ночі.

І дівчинка повірила. А там, де вірять по-справжньому, диво завжди знаходить дорогу. Коли вона відкрила очі, поруч стояв її брат. Звичайний хлопчик. Живий. Справжній. Її Косма, любий братик.