Кілька слів до дива

Хе-хе-хе!

Це я, твій не Оповідарій. Не чекав на мене так скоро? Я теж гадав, що візьмуся за казку вже наступного року і після історії з Віраєю добре прогрію крильця, бо той Зимовий майже відморозив мої крихітулечки.

Та в Матінки були на мене інші плани. Щойно я закинувся у скриню з бавовняними шкарпетками, як почув її голос. Він лунав звідусіль і водночас нізвідки. Матінка доручила мені нову справу.

— Як? — спробував я встати, та бавовна потягнула мене назад. — Різдвяна ніч майже закінчилася, і я… Чи є фея, якій під силу впоратися за такий короткий час?..

— Є, — відгукнувся голос, — але цього разу обійдемося без неї. Про диво потрібно нагадати Орисі з Космою.

— Але ж вони з Казкового Світу!

У відповідь пролунав небесний гуркіт і металевий скрегіт. Я, здогадуючись, що на мене чекає, злетів угору з криком:

— Оле!

Я був дуже радий, бо на мене чекало підвищення: Матінка вперше дозволила комусь скористатися Дзвоном Передвечір’я, і цим кимось був я — не чарівник і не Оповідарій!

— Орисе, Космо, чекайте на диво... і на мене, хе-хе!

Дзвін Передвечір’я повис за сантиметр від моїх вусиків, можна було злякатися, та я передумав — на це не було часу. Хоча про що це я? Дзвону Передвечір’я підвладний час у всьому Казковому Світі, а цього вечора Матінка віддала його мені, хе-хе-хе!

Не вагаючись ані миті,  востаннє таке траплялося лише тоді, коли я натрапляв на ложку з медом, — я вдарив у Дзвін. Кімната здригнулася, і я відчув, як Стрілки Часу повільно поповзли назад. Знову був вечір перед Різдвом.