Розділ 11. Доказ

Після відходу містера Хейдена в крамниці запанувала тиша. Лукас стояв біля вікна, спиною до Амелії. Його плечі були напружені, наче він ніс на собі тягар усього світу.

— Лукас… — обережно почала вона.

Він повернувся, його погляд був серйозним, навіть жорстким.
— Я хочу вірити тобі, Амеліє. Але ти повинна зрозуміти: для мене ця крамниця — це не бізнес. Це пам'ять про моїх батьків, про дитинство, про все, що я втратив. Якщо ти справді зробила вибір серцем, доведи це.

Амелія кивнула, хоча її серце стискалося від страху.
— Добре. Я доведу.

Вона знала: слова більше не мають сили. Тепер потрібні вчинки.

Наступного дня вона вирушила з дому ще до світанку. Із сусідами Лукаса вона зібрала всі старі фотографії, іграшки та прикраси, які колись робили його батьки для містечка. Амелія організувала велику виставку у центрі крамниці — маленький музей, де кожна річ розповідала історію про сім’ю Лукаса.

Коли він зайшов, то завмер. На столі стояли старі фото його батька за різьбленням, мами, яка пакувала іграшки для дітей. Поруч — вироби, які Лукас робив у дитинстві.

— Як… як ти це все знайшла? — його голос зірвався.

— Я попросила допомоги в тих, хто любив твою сім’ю, — тихо сказала Амелія. — Бо ця крамниця — не просто будівля. Це серце твого містечка. І твоє серце теж. Я не хочу й не можу цього руйнувати.

Вона простягнула йому ключ від сейфу з контрактом.
— Ось. Я зберегла його, щоб ти сам переконався. Контракт порваний. І назад дороги немає.

Лукас узяв ключ, але навіть не відкрив сейф. Він подивився на неї, і в його очах знову з’явилося світло — тепле й справжнє.

— Ти справді відмовилася від усього… заради мене?

Амелія кивнула, не приховуючи сліз.
— Заради тебе. І заради нас.

Він зробив крок уперед, узяв її обличчя в долоні. І цього разу в його погляді не було сумнівів. Лише віра.

— Тоді я вірю, — прошепотів він і обійняв її так міцно, ніби боявся втратити знову.