Розділ 6. Сани під зорями

Містечко потонуло в зимовій тиші. Небо розкинулося темно-синім оксамитом, на якому сяяли сотні зірок. Сніг іскрився під місячним світлом, а морозець лагідно щипав щоки.

— Ви жартуєте? — Амелія зупинилася біля старовинних саней, прикрашених гірляндами.
— Аж ніяк, — відповів Лукас, допомагаючи їй сісти. — Це наша різдвяна традиція. Катання на санях під зорями.

Кінь рушив плавно, і сани ковзнули по засніженій дорозі, що вела за межі містечка. Навколо було тихо, лише дзвоники на упряжі дзвеніли в такт руху.

Амелія загорнулася у вовняну ковдру й на мить відчула дивний спокій.
— Я вже забула, що таке — тиша, — сказала вона, вдивляючись у зірки.

— У місті її мало, — кивнув Лукас. — Але тут… здається, що час зупиняється.

Він простягнув їй кухоль з гарячим шоколадом, і їхні пальці ненароком торкнулися. Амелія швидко відвернулася, але тепло від його дотику залишилося довше, ніж від напою.

— Ви змінилися, — тихо мовив Лукас.

— Що?

— Коли ми вперше зустрілися, ви були холодною, мов сніг. А тепер... — він подивився на неї так, що вона відчула: він бачить більше, ніж вона сама готова показати. — Тепер у ваших очах з’явився вогник.

Амелія хотіла щось заперечити, але не змогла. Їй здавалося, що цей момент занадто крихкий, аби розбити його словами.

Вітер розвівав її волосся, сніг іскрився довкола, а Лукас раптом накрив її руки своїми. Вона не відсмикнулася. Навпаки — відчула, як спокій і тепло повільно огортають її.

Їхні погляди зустрілися. Світ став тихим, безмежним, ніби існували лише вони двоє й зоряне небо над головою.

І цього разу ніхто не завадив. Лукас нахилився ближче, і їхні губи нарешті зустрілися — ніжно, обережно, але в той же час так, ніби цього моменту вони чекали все життя.

Сніг падав навколо, ніби благословляв їхній перший поцілунок.