1

У кожного з нас є на календарі такі дати, коли всяк сподівається на чудо, дні, що здаються насиченими атмосферою казки, тобі просто гарно, й ти відчуваєш себе безмежно щасливим лише від того, що можеш жити на цьому світі. Тоді ти твердо переконаний, що саме в цей день збудуться всі твої найсокровенніші мрії та побажання.

Для старої Ганни такою датою завжди був вечір напередодні Різдва. Цього дня її охоплювало якесь дивне хвилювання. Відходили в забуття всі буденні клопоти й негаразди. З'являлася наївна віра в те, що хоча б у цей день буде все добре, що сповняться нехитрі сподівання на майбутнє.

Ось і сьогодні, прокинувшись рано, старенька мало думала про звичайні справи. Повільно пораючись біля свого невеличкого господарства, вона згадувала минулі роки. Її життя було складне й багатогранне, і спогадів про нього залишилося чимало. Ганна подумки поверталась в дитинство. Народилася вона в Карпатах, де серед гірських полонин, вкритих густими лісами, та швидкоплинних ручаїв проминули її дитячі роки. Ці мальовничі краєвиди і досі часто сняться старенькій. Саме тоді вона і полюбила Різдво. Полюбила за пахучу красуню ялинку в хаті, за дзвінку коляду в морозному повітрі, за радісні доброзичливі усмішки односельців, за врочистий дух таємниці, що оселявся в серці. Саме тоді і з'явилась віра в те, що бажання, загадане Святої Вечері, завжди збувається.

Ганнина юність припала на буремні роки війни. Її, як і багатьох хлопців та дівчат, погнали на рабську працю в неволю. на чужині не було свята. Але кожної Святої Вечері вона думала про рідну землю, про своє село, про рідних та близьких. Дівчина мріяла про повернення в дорогі її серцю полонини, сподівалася на чудо, що прийде, врешті, й до неї.

Та повернутися в гори їй не судилось. У неволі доля звела її з молодим хлопцем-земляком. Він був вродливий і привітний. Ганна зрозуміла, що кохає його понад усе. На Батьківщину вони повернулися подружжям. Оселились у його невеличкому поліському селищі, зруйнованому війною. Часи були не легкі, іноді не вистачало звичайного хліба до столу. З'явилися діти, і в хаті промінчиками сонця задзвенів сміх. На Святу Вечерю сім'я збиралася разом за одним столом: дивлячись на чоловіка та малих діток, Ганна щиро просила Бога, щоб той уберіг їх усіх від біди та лиха. Просила й вірила, що її молитви будуть почуті.

...Вечір настав несподівано. Надворі кружляли поодинокі сніжинки, мороз міцно щипав за щоки. Ганна без поспіху готувала вечерю. Минув той час, коли в хаті було гамірно та весело. Діти повиростали, обзавелися своїми сім'ями. Спочатку ще провідували батьків, та з часом наперед виступили інші клопоти.

Вона ніколи не думала, що самотність може так пригнічувати. За вічною працею ніколи було про це думати. Та тепер усе змінилось. Кілька років тому помер її чоловік, і жінка залишилася сама. Довгими безсонними ночами старенька перебирала своє життя і якось відчула страх. Страх перед самотою, коли тобі немає навіть із ким привітатись, коли нікому розповісти про свої старечі болячки та думи. Цей страх холодною химерою заповзав у душу, і не було спасіння від його все проникних мацаків, що висмоктували всі життєві сили. Тож і не дивно, що Ганна з дитячою нетерплячістю чекала свята. Мріяла, коли в її хаті знову буде гамірно й весело. Коли біля ялинки бавитимуться онуки й вона зможе хоча б на цей вечір подарувати їм свою любов та ніжність. В такі хвилини Ганна скидала з пліч тягар прожитих років і відчула себе молодою та дужою.

Тихо потріскуючи, догоряла свічка. Стара сиділа сама за накритим столом і марно прислухалась до звуків нічного села. Давно минув той час. коли люди сідають вечеряти, давно вже її сусіди, проспівавши святкові колядки, пішли спати. А вона, підпершись рукою, все сиділа і думала.

Ганна думала про своїх дітей. Шкодувала. що не може їх у ці хвилини побачити й пригорнути до себе: що не в силі вже більше створити казкової атмосфери, яку завжди колись влаштовувала їм на Святий Вечір. Старенька жаліла, що її мрії на цей день не збулися, і вперто надіялась. що завтра все буде по-іншому, що донька з сином усе ж приїдуть, і вона стане хоч тоді трішки щасливішою.

У людини так часто буває. Поки ти молодий та дужий, усе в тебе є: сім'я, друзі, діти, море емоцій... Ти у вирі життя, де усмішка змінюється слізьми, а горе радістю, де праця приносить насолоду, а невдачі – розчарування. Ти активно живеш, часто не усвідомлюючи яке то щастя бути в калейдоскопі подій та вражень. Та минають роки. час невблаганно робить свою справу, і ось уже скроні засріблились. а в руках немає більше тої міці, що була колись. Ти стаєш старий і немічний, і від цього весь світ для тебе втрачає свою барвистість і неповторність. Немає звичної роботи, відходять у небуття друзі, навіть діти з часом віддаляються і стають чужими. Ти залишаєшся сам один зі своїми болячками, не відчуваючи ніякої утіхи від днів, що тебе ще чекають. І тоді ти мрієш про дрібнички, про те, щоб мати уважного співрозмовника, щоб бути ще хоч комусь потрібним, щоб опинитися хоча б на вечір у казці, де тебе щиро люблять і поважають.

В молодості ми зазвичай не розуміємо людей похилого віку. Заклопотані буденними справами, не здогадуємось, які вони вразливі та беззахисні. Не відчуваємо, як їм самотньо, як потрібна їм наша любов і турбота. В суєті проблем забуваємо про старих батьків, що так чекають нашого візиту, не замислюємось, що колись і самі станемо такими ж, як і вони. А мабуть, слід було б над цим задуматись. Покинути хоч на день свої дріб'язкові справи й, поки не пізно, згадати про батька і матір. Згадати і подарувати їм у цей день справжню казку. Виявити свою шану і ніжність, щоб вони відчули себе хоч на мить щасливими і коханими.