Розділ 3

ЇЇ розбудив півень. Справжній. Голосистий.

Світлана розплющила очі й сіла на ліжку. Кімнату наповнювало ранкове світло — м’яке, тепле. Крізь штори пробивався яскравий промінчик сонця. 

Вона повільно підвелася й підійшла до дзеркала. Пискнула, затуливши рота, і завмерла.

На неї дивилося вісімнадцятирічне дівча.

Світлана торкнулася щоки — руки молоді, шкіра пружна, на щоках рум’янець, волосся густе й довге, а очі — ясні, без утоми.

— Господи… — прошепотіла. — Невже це все мені наснилося?

Почувши на кухні брязкіт тарілок і тихий мамин голос, що щось наспівував, миттю кинулася туди й зупинилася на порозі.

— О,нарешті прокинулася! Я вже думала будити тебе.

Світлана повільно зайшла на кухню, не зводячи погляду з мами біля плити. Жива. Усміхнена. Смажила на сковорідці млинці у своєму улюбленому фартушку.

Підійшла ззаду й міцно обійняла вдихаючи рідний запах. Серце стислося від тепла, а сльоза мимоволі скотилася по щоці.

— Ей… ти чого? Щось трапилось? — схвильовано обернулася мама й притисла доньку до грудей.

— Ні. Все гаразд. Просто… просто я тебе так люблю. Вибач, що так рідко кажу це.

— І я тебе люблю, доню! — відповіла, цілуючи в скроню. 

— Ой лишенько! Млинець горить!

Мама відвернулася до плити і швидко підхопила лопатку, знімаючи пригорілий млинець. Світлана стояла трохи осторонь, відчуваючи, як кожна дрібниця цього ранку заповнює порожнечу, що була в серці багато років.

— Сідай снідати, поки ще теплі, — сказала, ставлячи перед Світланою чашку з чаєм.

На столі, біля тарілки з млинцями, лежав конверт — той самий лист, у якому вона писала Вадимові, що виходить заміж.

Перечитавши його ще раз, рішучим рухом розірвала листа на дрібні шматочки, підійшла до відра й викинула, не озираючись.

Побігла до своєї кімнати, сіла за стіл, взяла чистий аркуш і, затамувавши подих, почала писати зовсім інший лист. Швидко, ніби боялася не встигнути. Закінчила рядками:

«Я буду тебе чекати!»

Саме заклеювала конверт, коли у дворі скрипнула хвіртка.

— Світлано! — пролунав знайомий голос.

Вона вибігла надвір. Снігу не було — цвіли дерева. Пахло весною. Світлана засміялася.

Біля воріт стояв листоноша дід Василь.

— Ось, тримайте, — простягнула лист. — Терміново.

Він усміхнувся, поклав конверт у сумку й кивнув:

— Дійде. Не переживай.

Світлана заплющила очі.

…Минали роки.

Одне Різдво змінювалося іншим.

Того вечора дім нагадував вулик. У вітальні панував хаос: під ялинкою онуки влаштували битву за подарунки. Папір рвався і в різні боки летіли яскраві стрічки, а малеча з переможними вигуками діставала омріяні іграшки.

​Діти перебиваючи одне одного сиділи за великим столом, згадували дитинство та смакували мамину кутю. У повітрі змішалися аромати хвої, запеченої качки з яблуками та солодких мандаринів.

​Але поступово гомін почав вщухати. Прощальні обійми на порозі, побажання щасливої дороги, звук машин, що від’їжджали від воріт… Коли останні вогні фар зникли за поворотом, Світлана зачинила двері. У хаті знову запанувала тиша.

​Хтось підійшов ззаду й обійняв її за плечі.

​— Втомилась? — тихо запитав Вадим.

​Вони разом пішли на кухню. Сіли за стіл, тримаючись за руки, як тоді — багато років тому, на березі моря. У світлі кухонної лампи його скроні здавалися зовсім срібними, але очі світилися тим самим вогнем.

​Світлана усміхнулася і сказала:

— А знаєш… я ніколи тобі не розповідала, який мені колись приснився сон. Мені приснилося життя без тебе. Важке. Самотнє. Довге.

​Вадим усміхнувся й легенько поцілував її руку, де шкіра вкрилася дрібними зморшками, але все ще зберігала ніжність.

— Таке не можливо. — пригортаючи її до себе сказав він.

За вікном тихо падав пухкий сніг, а мороз малював на шибках різдвяні візерунки долі.