Розділ 2

Ранок був тихим. Світлана прокинулася рано — звичка, вироблена роками. За вікном скрипів мороз і на вікнах зявились дивовижні візерунки.

Накинувши теплу хустку на плечі, вона пішла на кухню. Аромат свіжозвареної кави швидко наповнив кімнату, змішуючись із холодним повітрям.

Світлана сіла за стіл і на мить заплющила очі. Різдво.

— Цікаво, чи прийдуть сьогодні колядники? — пробурмотіла собі під ніс, поглядаючи на кошик із цукерками. — Тепер діти інші: всі в телефонах, нема кому з зіркою ходити…

Раптом у двері злегка постукали.  

— Невже так рано? — зраділа, відставляючи чашку. — Йду, йду, мої хороші!— підхопила кошик із ласощами і відчинила двері.

​На порозі стояв чоловік — високий, у добротному темному пальті. Сніг присипав його плечі та шапку, з-під якої виднілись сиві скроні, а на обличчі залягли глибокі зморшки. Світлана завмерла. Серце пропустило удар, а потім закалатало десь у самому горлі.

Мовчав. Дивився на неї очима....очима, які вона впізнала одразу.
​
— Привіт, Світлано, — нарешті пролунало.

— Вадим?.. — слова вирвалися. Пальці затремтіли так, що кошик ледь не випав.

— Пустиш? — він ледь помітно посміхнувся, і біля очей зібралися зморшки.

Вона не знала, скільки так стояла. А потім просто відступила в бік.

Вадим переступив поріг, зняв шапку і пальто. Озирнувся, впізнаючи й не впізнаючи хату, про яку стільки разів читав у її листах і зупинив свій погляд на Світлані, яка вже метушилась біля столу.

— Каву будеш? — запитала.

— З радістю.

Вони сіли навпроти — так, ніби між ними не пролягли десятиліття.

— Ти зовсім не змінилася, — озвався Вадим після паузи.

— Неправда, — тихо всміхнулася. — Я дуже змінилася.

— Я теж.

Світлана нахилила голову, збираючись з думками.

— Як ти взагалі тут опинився? — запитала нарешті.

— Приїхав. До тебе приїхав, — просто сказав він. — Я тебе шукав.

Вадим витяг із кишені потертий папірець.

— Пам’ятаєш?

Світлана взяла його. Власний почерк змусив стиснути горло.

— Якось я піднявся на горище у батьків. Хотів щось перебрати… і знайшов коробку. А в ній — твої листи.— розповідав він, гріючи руки об чашку. — Я перечитував їх до ночі. Наче повернувся назад у той час.

— Ти їх зберіг.— прошепотіла вона.

— Зберіг, — кивнув він.— Я шукав тебе в соцмережах. Та не знайшов. Там сотні Світлан. Писав тобі сюди, у це село. Та листи поверталися... 

— Батьків не стало. Хата стояла зачинена.

​— Я так хотів тебе побачити. Не витримав. Не знав, чи застану тебе тут чи ні, — сказав він після паузи. — Але серце підказало: на свята ти приїдеш до батьків. Я просто сів у машину і поїхав. Ні на що не розраховуючи.

Телефон на столі завібрував. Світлана глянула на екран: вітання від сина, фото онуків, коротке «З Різдвом, мамо». Усміхнулася й відклала телефон.

— Син вітає, — сказала спокійно.

— Це добре… коли є кому писати.

Вона мовчки кивнула.

— Розкажи про себе, про те як жила всі роки. — попросив Вадим.

— Ти колись написав, що я дурна, бо виходжу заміж у вісімнадцять. Мабуть, мав рацію.

Далі слова лилися самі: дев’яності, безгрошів’я, народження сина, заробітки, рік, що розтягнувся на життя.

— Італія? — уточнив він.

— Так. Спершу страшно, потім звикаєш. Шлюб розлуки не витримав. Стали чужими.

Погляд Вадима потемнів.

— Шкода.

— Я не шкодую. Просто так склалося.

— Ти й зараз там живеш?

— Так. Приїхала на свята до дітей. У мене двоє онуків. Вони — моя радість.

— Сама?

— Що..?

— Я про чоловіка. У тебе є хтось?

— Ні. Немає.

Вадим зітхнув з полегшенням.

— І я сам.

— А ти став капітаном, як мріяв? — перевела тему Світлана

​— Став. Все життя у морі. Знаєш, кажуть: у моряка дві дружини — та, що на березі, і та, що під кілем. Я був одружений… Дружини не стало чотири роки тому — серце. Є донька, син. І троє онуків — такі ж непосидючі, як я колись.

Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки, коли почули сміх надворі і стукіт в двері.

— Колядники, — усміхнулася Світлана. — Я ж цукерки приготувала…

На порозі стояли діти з зіркою, що світилася. Вадим підвівся й став трохи збоку, спостерігаючи, як сміється його перше кохання.

Отримавши цукерки, діти побігли далі, а в хаті знову стало тихо.

— Знаєш, — сказав він після паузи, — я більше не хочу робити вигляд, що ти не хвилюєш моє серце навіть через роки. Це було не просто юнацьке захоплення. Я не хочу знову відвертатися від того, що життя дає мені в руки.

Світлана мовчала. Лише дивилася на їхні з’єднані руки.

— У мене є дім, — продовжив він тихіше. — Світлий. У ньому не вистачає тільки тебе. Давай проведемо решту життя разом. Ще не пізно. Ми ж колись мріяли про це удвох.

— Я не прошу відповіді зараз, — додав Вадим. — Просто знай: я не відмовлюся. Ні від тебе. Ні від можливості бути нарешті щасливим.

Вона підняла очі. У них було стільки тихої ніжності, що він зрозумів усе без слів.

— Море тоді не збрехало, — сказала Світлана. — Воно просто довго вело нас до одного берега.

Їхні пальці сплелися міцніше, народжуючи тепло, яке з’являється, коли двоє знаходять власне щастя.

Вони говорили до вечора, пили чай, сміялися з давніх історій.

Коли ніч опустилася на село, заснули в обіймах одне одного на старому дивані.

Вперше за багато років майбутнє не лякало — воно не квапило й не тягнуло за собою. Воно просто було.