1

Автобус висадив Світлану на початку нерозчищеної вулиці, коли сонце вже хилилося до обрію, і снігові замети ставали ніжно-рожевого кольору.

​Валіза на коліщатках постійно застрягала в снігу, і жінці довелося докласти чималих зусиль, щоб тягнути її за собою. Вона зупинилася та перевела подих. Повітря тут було чистим і морозним, при глибокому вдиху воно обпікало легені — зовсім не так, як у вологій і солоній Паолії, де вона провела останні двадцять чотири роки.

​Там, в Італії, Різдво було гучним, яскравим і сповненим галасу натовпу. Та на свята сеньйори, у яких вона працювала, завжди відпускали її додому, до рідних в Україну.

​Стоячи посеред порожньої вулиці, Світлана чула власний пульс у скронях — такою тут була тиша.

​Ось і вона. Батьківська хата. Старий дерев’яний паркан, що трохи похилився, лавка і зігнута абрикоса, що колись була доглянута й родюча, а тепер стояла застигла, немов у казці про сплячу красуню. Світлана дістала з сумки важку зв’язку ключів. Один із них, старий, із зазубринами, був саме від цих дверей.

​Ключ у замку повернувся з важким, знайомим скрипом. Світлана зупинилася на порозі, боячись натиснути на клямку. Та піддалася не одразу, а коли двері нарешті відчинилися, жінку зустрів запах, який неможливо сплутати ні з чим: щось нестерпно рідне — аромат сушених трав, які мама завжди розвішувала під стелею.

​Італія залишила слід на її рухах, навчила пити міцну каву, швидко розмовляти, жестикулюючи, і посміхатися, коли на душі гидко. Та зараз, у свої п’ятдесят шість, стоячи на порозі батьківської хати, вона знову відчула себе тією Світланкою, яка бігала тут босоніж і ганяла курчат.

​— Ну, от я і вдома, — тихо прошепотіла вона в темряву.

​З чоловіком розлучилася вже давно. Син виріс, уже онуки підростають, у нього своє життя, і в усій цій сімейній метушні вона часто залишалася наодинці з думками про минуле. Він кликав її до себе у Київ, та в нього своя ялинка, свої гості та подарунки. Образився, коли сказала, що поїде в село.

​— Мамо, ну що ти там забула? Там холодно, і хата не опалювалася скільки років! — казав він. Але Світлані було байдуже. Їй вперше за багато років захотілося тиші на свята.

​Була особлива причина приїхати: Різдво. Чомусь саме цього року вона відчула, що не може залишитися в квартирі. Серце тягнуло додому. І вона послухала його.

​Хата зустріла тишею. За останні сім років, відколи батьків не стало, сюди рідко хто приїздив, тим паче взимку. Світлана поставила валізу на підлогу в сінях, відчуваючи втому після довгої дороги, і пройшла до вітальні. На стінах висіли вишиті мамою рушники, а з рамок дивилися очі батьків. На душі стало водночас і тепло, і нестерпно гірко.

​Вона швидко закатала рукави пальта і взялася до справи. За годину в грубці весело затріщало полум'я — добре, що в сараї залишилися дрова, які колись заготував тато.

​Тепло розійшлося кімнатою, коли Світлана почала розпаковувати сумку з продуктами для святкової вечері.

Виставила привезене з Італії вино, панетоне, мед у скляній банці та пересипала в макітру кутю. Поруч поставила пампушки, печену картоплю, налисники з сиром та родзинками і шматок фаршированої риби. Усе просте, але з любов’ю — так, як готувала мама. В окремій коробці лежали цукерки для колядників. Світлана не була впевнена, чи хтось до неї завітає, але традиція залишалася святим правилом.

​Зі старого комода дістала білу скатертину — ту саму, яку мати берегла для великих свят. Раптом її погляд зачепився за верхню шухляду. Вона знала, що там лежить. Там, у бляшаній коробці з-під печива, зберігалася її юність. Листи.

​Світлана застелила скатертину на столі, розставила страви і за давньою традицією, поставила лишню тарілку для душ померлих або випадкового гостя. Коли за вікном засяяла перша зоря — сіла до столу. Світло свічки тремтіло, відкидаючи довгі тіні на стіни. Вечір затишно огортав хату.

​Підкинувши в грубку ще поліно, підійшла до комода і нарешті витягла ту коробку, що весь вечір не давала їй спокою. Папір пожовтів, а чорнило місцями вицвіло, але для Світлани кожен рядок був живим. Заплющила очі — і запах диму від грубки раптом став запахом морського бризу.

​1986 рік.
Їй сімнадцять.
Попереду ціле життя, яке здається нескінченним сонячним літом. Практика від училища в сонячній Феодосії. Вона у коричневій сукні в клітинку біжить із танцмайданчика по набережній, а за нею йде він — високий, у білій курсантській формі, з очима кольору моря.

​— Вадим... — зітхнула вона, притискаючи один із конвертів до грудей. — Цікаво, чи ти хоч раз згадав про ту дівчину, яка злякалася власного щастя?

​Світлана згадала їхній останній вечір у Криму. Вони сиділи на пірсі, підстеливши його формений кітель, і бовтали ногами у воді.

​Вадим тоді сказав, що море — це єдина стихія, яка ніколи не бреше:

— Якщо ти когось любиш, море обов’язково приведе тебе до того берега.

​Тоді це здавалося гарною метафорою, а тепер — болючим нагадуванням про те, як вона сама обрала інший берег.

​— Знаєш, Свєто, — казав він зі своїм м’яким прибалтійським акцентом, — я стану капітаном і обов’язково припливу за тобою.

​Вони сиділи й розмовляли про все і ні про що, сміялися, слухаючи шум хвиль. Це було кохання, яке не знало кордонів і майбутніх труднощів.

​Потім була розлука. Листи літали між Україною та Литвою, а іноді приходили з далеких берегів. Вона писала йому про все: про навчання, про подруг, про те, як сумує. Навіть коли в її житті з’явився Сергій, майбутній чоловік, вона не могла перестати писати Вадиму. Це був її таємний світ.

​А за місяць до весілля вона наважилася. Написала: «Я виходжу заміж».

​Відповідь прийшла швидко. Короткий лист, де розмашистим почерком було виведено:

​«Дурненька, знов вуста твої тремтять,
Себе хоч трохи, мила, пожалій.
Бо сотні інших я покину —
За ту одну, що в серці лишила рану.»