Ніч перед Різдвом у моєму дитинстві

    Пам’ятаю все як ото воно зараз було. Мій батько працював на фермі в одного заможного дворянина. Робота то була важка, але приносила непогані гроші. Тай дворянин той був непоганий. Завжди розпускав людей додому на Різдво. Мій батько завше пам’ятав що обов’язково має зробити дідуха та поставити його під святими образами. Ми з братом дивувалися цьому, проте відносились з особливою обережністю. Бувало бавимось ми з Миколою тай перекинимо того маленького дідуха, а мати нам і каже: «Потрібно шанувати дари осені». Жінка вона була ласкава і ніколи не сварила нас за пустощі. Досі пам’ятаю її червоні буси, що вона ото на ніч перед Різдвом одягала, до святкової вечері. Снігу зазвичай у таку пору було набагато більше ніж зараз. Бувало й таке що будинки навіть з дахом накривало. Ось тоді була нам забава. Мій дідусь приносив у хату ялинку, примовляючи: «То від зайця». Скільки ми його не розпитували, ніколи не зізнавався де він її узяв. Микола реготав і казав що заєць не зможе навіть підняти такий подарунок. Ялинка то була звісно не така велика та пишна, як ото зараз, але ми ставились до неї як до ошатної гості. Прикрашали її дерев’яними іграшками та іншими незвичними для сьогодення прикрасами. Але повірте мені виглядала вона не гірше ніж зараз наряджають.

    Була у нас кішка Цукерочка. Так ми її прозвали, бо дуже вона любила поласувати солодощами, які нам іноді привозили батьки з міста. Тато сварив нас за те що ми годували кішку солодощами. Цукерочка була славною. Знала коли потрібно підлеститися до господині і коли сховатися під стіл. Ось тільки не долюблювала вона ялинку. Чи то запах їй не подобався, а може колючі гілки. Вона завжди уникала зустрічі з цим деревом. Коли ми з братом прикрашали ялинку, то Цукерочка лежала на печі, зиркаючи на нас одним із своїх зелених очей. Іноді кумедно смикала носиком. О а хутро яке було у неї. Ото вже хутро. Таке м’якеньке і чорне, немов ніч. Її легко можна було помітити на снігу, хоч вона не часто прогулювалась засніженим подвір’ям. Цукерочка любила побути з нами в теплі,  та й ми не проти цього. Мати наша любила та жаліла цю кицьку, а коли у неї з’явилися кошенята так взагалі душі в ній не чаяла. Я ж кажу ніжна душа була в нашої неньки.

    Вона любила готувати всілякі страви і тому на свят вечір на нашому столі стояли дванадцять пісних страв. Мати накривала все гарною білою скатертиною, а потім приносила свої кулінарні шедеври. Дід наш найбільше любив голубці, що їх матінка ще зранку крутила. Та брат мій відмовлявся від них. Йому до душі припадала гречана каша. У мене не було якоїсь конкретної улюбленої страви. Стіл у нас завжди був багатий на їжу у Свят-вечір. Проте головною була кутя. Мати відварювала пшеницю, добавляла мед, горіхи та мак. Вона ставила страву на покутті, а сама ховала під скатертину на кожний кут столу по голівці часнику. Батько казав що це відганяє злих духів. Перед вечерею наш тато наказував сидіти тихо. Потім браву ту кутю, що мати наварила і виходив на двір. Там він закликав Мороза не чіпати нас. Люди тоді вірили в усіляких духів. Що саме батько казав я вже не пригадаю. Коли всі збиралися за столом, то мама запалювала свічку і ми молилися. Іноді нам хотілося вже пошвидше з’їсти чогось, проте терпіли. Спочатку молитва, а вже потім вечеря. В кінці батечко казав: «Дай, Боже, дочекати всім у здоров’ї до другого року» і куштував кутю. За ним і дід брав ложку до рота та хрестився. Ми їли кутю останніми. Вечеряти потрібно було мовчки. Так велів звичай. Проте після того як всі наїлися вдосталь мама давала нам глиняний горщик, в який насипала куті, і відправляла до хресних батьків, що жили недалеко. Ми вдягалися тепло, бо морози лютували. Хоч нікого це не лякало. Діти бігали від хати до хати колядуючи. Ми з братом теж співали коли приходили до своїх хресних батьків. Здається я ще й досі пам’ятаю цю колядку:

Нова радість стала,

Яка не бувала:

Зірка ясна над вертепом

Весь світ осіяла.

Де Ісус родився,

Там світ просвітився,

І чабани з ягнятком

Перед Божим дитятком

На коліна стають,

Царя Бога вихваляють:

Ой ти, Царю, наш Царю,

Наш небесний Володарю,

Пошли, Боже, літа многі

Цього додому Господарю,

Щоб і хліб родився,

Щоб і скот плодився,

Щоб і пан-господар

Нічим не журився.

     Нас завжди чекали з пригощеннями. Господар запрошував до столу. Коли ми поверталися додому, дід уже чекав нас, щоб розказати свої байки. А матінка зустрічала колядників. Батько у такий час давно хропів на печі. Ось я вам зараз розкажу про Домовика, цього наслухався ще від свого діда. Нас у дитинстві часто ним лякали. Хоч Домовик і хороший. Він любе тварин і мешкає на горищах. Іноді можна почути його тупіт. Коли господарі сваряться, то Домовик починає пустувати. Може поцупити щось або чогось накоїти. Його задобрюють усілякими ласощами.

    Коли ми збиралися лягати спати, то мати клала біля куті брудні ложки. Вона казала що вночі прийдуть наші померлі родичі, щоб теж попробувать тієї куті. Дід розповідав що колись у ночі бачив їхні тіні на стіні. Та я думаю це всього лиш ще одна з його байок.

-Ой,-зойкнула Уляна.