Але найбільшою мрією було бути поцупленою драконом!

Бридка погода! Як же я ненавиділа дощ та вітер. І взагалі, останніми днями в Києві було якось по-особливому вітрено та противно. Листя з дерев давно облетіли та перетворилися на руду бурду під ногами. Руки постійно мерзли і їх не рятували навіть рукавички — навпаки, рукам було тільки холодніше, бо волога просочувала все навколо й змушувала здригатися від кожного пориву вітру. Якби зараз треба було сперечатися, яка саме погода краще: плюс та дощ чи сніг і значний мороз, то я б охрипла, доводячи, що від морозу сховатися легше, аніж від мряки та вологості. Могла б навіть побитися, якщо хтось би мені заявив, що сніг не робить все навколо чистішим та красивішим.

Черговий порив вивернув сіру парасольку навиворіт, перетворивши сірий купол на кривий кумпель. Чому я не обрала щось міцніше? І яскравіше! Волосся пофарбувати в усі кольори веселки в мене вистачило фантазії, а придбати жовту чи блакитну парасольку, замість сірої, розуму не вистачило! Дідько! Зима (ну, як зима… хіба що за календарем) в самому розпалі, а я вже чекала на весну з такою жагою, що аж пекло в грудях і скреготіли зуби.

Передріздвяні прикраси вже захопили усі крамнички, кав’ярні та вікна житлових будинків. Я любила Різдво. Та й усі новорічні свята також. Було в цьому всьому щось чаклунське та неземне. Та з кожним роком вираз «добре, що висить гірлянда, а не ти» ставала все більш актуальною.

Єдиним, що справді рятувало, були книги. Щоправда, й вони полишали по собі гіркий присмак розчарування, занурюючи в казкові світи виключно до слова «кінець». А потім все! Реальна сіра буденність із дурнем-керівником, незрозумілим нареченим (який тричі робив пропозицію, тричі я погоджувалася, проте жодного разу ми не дійшли до РАЦСу — «наречений» прикидався тремпелем і робив вигляд, що мені привиділося) та остогидлою роботою, яка приносила гроші, але не задоволення.

В такі дні, як був сьогодні, мені особливо хотілося, щоб щось сталося. Звісно, щось приємне та чудесне. Не знеструмлення від чергового прильоту, не руйнування та людські трагедії, а щось казкове. Можливо, я б лягла спати, а прокинулася б у старовинному палаці в чужому тілі й мала врятувати новий світ від загарбників. Або прийшла до театру опери та балету, аби зазирнути за лаштунки, а опинилася б у потойбіччі й зустріла справжнього красеня-чоловіка, який не розповідав би мені, що я, коза ненажерлива, напила кави з макаруном аж на 170 гривень! І відповідав би за власні слова, а не як мій…

Але найбільшою мрією було бути поцупленою драконом! По-перше, це неймовірний досвід та ціла купа вражень! По-друге, дракони повинні (принаймні у всіх книжках про це кажуть) одружитися на вкраденій пані. А по-третє, ви тільки уявіть собі: в мене є свій власний дракон… Я на нього сідаю і злітаю до небес! Божеволію від неймовірної насолоди, адже ми тримаємо шлях спопеляти ворогів!

— Та щоб ти скіс! — заволала я вслід машині, що проїхала повз, не пригальмовуючи, і облила мене брудною крижаною водою. Який чудовий світ навколо! Ще кілька хвилин повоювала з вивернутою парасолькою і, врешті-решт, зібрала її до кострубатої купи. Роззирнулася в пошуках смітника — він виявився зовсім неподалік. Я запихала зламане нещастя всередину та зітхнула із полегшенням. Насправді, парасольки я не любила. Незручно, весь час десь забуваєш, руки мерзнуть та й захищає хіба що голову, і те не завжди.

Треба було йти. І так на цьому перехресті простовбичила хвилин десять. За кілька метрів був підземний перехід, але чомусь не хотілося воландатися напівтемними коридорами, заповненими запахами сирості, цигаркового диму та сечі. Рух був не дуже насичений, то можна швиденько перебігти на той бік. Здригнулася — вітер посилювався й ставав відчутно уривчастим. Складалося враження, що він кружляв навколо мене, закладав віражі, то наближуючись, то віддаляючись у своєму небесному танку. Я накинула на голову каптур та зробила перший крок на проїжджу частину.

***

Голова не боліла, вона намагалася луснути та забризкати все навколо сумішшю з полохливих думок, мізків та нестерпного болю. Я розплющила очі й примружилася — світло, немов знущаючись, затоплювало все навколо. Трошки полежавши та прислухавшись до відчуттів у тілі (на диво не боліло нічого, окрім голови), почала обережно розплющувати одне око.

Не знала, скільки часу це зайняло, проте я впоралася. Нарешті сльози не котилися з очей і можна було роздивитися все навколо. Звісно, лежачи і не роблячи різких рухів. Перше, що кинулося у очі — наді мною висів балдахін! Легкий, майже невагомий, кольору молодої травички і з розписом рожевими дрібними квіточками. І збентежила мене навіть не наявність цього ошатного навісу, а останній спогад про сіру холодну вулиці. До цієї миті я була посеред міста, а не розлягалась на старовинному ліжку.

Нарешті я набралася сил, стиснула зуби та різко сіла. Перед очами попливли кружечки та ромбики. Стиснула скроні пальцями — божечки, невже я встигла налигатися вишнівки і геть все забула? Не те, щоб зі мною ніколи не траплялося подібних казусів, але максимум, що я забувала — це як лягла спати або як виговорювала Андрію, що він тільки обіцяє і ніколи не робить. Ані у відносинах, ані у власному житті — вічний наречений і вічний звільнений з роботи.

Я скривилася. В голові все так само було порожньо й дзвінко. Біль вже був не такий пекучий, але коли намагалася напружено думати, то нагадував про себе гострими прострілами за лівим вухом. Зрештою, я прийшла до висновку — нема чого дарма голову ламати і якщо не згадалося одразу, то можна відкласти цей хворобливий процес. А зараз значно важливіше дізнатися: куди я потрапила, і чи доведеться мені сплачувати оренду за ці князівські апартаменти?