Оповідання

Машина до самісінького даху набита речами: подарунки, смаколики, картина червонощокого гнома, яскраві іграшки та навіть подушка, яку вишила бабця. На вулиці страшенно сипе сніг, не даючи змогу нормально їхати. Якщо глянути на карту в телефоні, то я десь… Не знаю… Колеса машини крутяться, але автомобіль не рухається. Моя дупа завжди знаходить проблеми там, де їх не повинно бути. Я розумію, що до родини їхати ще години 2. Чорт забирай!

          — Чудово, Неоніло! — бурмочу собі під ніс, відчиняючи дверцята.  — Яка краса! — ногою б’ю по шині, розуміючи, що моя залізяка застрягла.  — Добре… Без паніки… Треба зателефонувати… — беру свій телефон, який один раз вмикається, і бачу, що зв’язку зовсім немає, потім – темний екран.  — Вау! Я така везуча! — плескаю в долоні. Мої очі ріже сніг, але я примружуюсь, щоб роздивитися горизонт.  — Село… — кажу собі. Не буду ж сидіти в машині, яка застрягла. Оце так різдвяні пригоди.

          Я схожа на якогось новорічного Ґрінча, що, важко дихаючи, тягне величезний мішок. Шапка ельфа сповзла на обличчя, але вперто йду. Ще трохи. Тут хтось допоможе. Моя нога поринає в тоні снігу, а груз, який на мені, занадто сильно прагне показати силу тяжіння… Декілька спроб врятуватися… Не вийшло. Те, що забрала з машини, летить в одну сторону, а я – в іншу. Обличчя одразу відчуває холод.

          — Боже мій! — хтось поруч сміється.  — Ви в порядку? — невідомий мені чоловік, голос якого звучить імбирно та з долею кориці, тягне, аби я не була в купі снігу.

          — Саме відпочивала, — жартую та намагаюсь руками прибрати шапку з очей.

          — О-о-о, то я завадив? Щиро прошу вибачення за вторгнення, — сміється незнайомець.

          — Так-так, пане, — говорю та, нарешті, поправила шапку, щоб побачити його.

          Мати рідна… Це такий привабливий гігант! У нього темно-сині очі, невелика чорна борода, рум’яні щоки та до смішного гарна усмішка. Сіра шапка не дає роздивитися волосся, а куртка не в змозі приховати м’язи. Вау! Я, мабуть, добряче вдарилася головою.

          — Моя машина застрягла, — показую пальцем у сторону, звідки прийшла.

          — Тоді зрозуміло. Сьогодні цілий день сніг, а Микита, який чистить вулиці, поїхав святкувати Різдво до батьків, — киваю та зводжу брови.

          — Я також їхала до родини, де всі чекають на мене, — він чеше підборіддя.

          — На жаль, Ви тут застрягли, — роздивляється мене.

          — Тут є хостел чи щось типу того? — синьоокий починає сміятися.

          — Оце Ви пожартували! Де бачили село з готелем? — незнайомець знімає рукавичку.  — Мене звати Вадим, — простягає руку. Я кліпаю очима, а потім своєю холодною рукою, яка виглядає червоною, неначе ніс сніговика, торкаюся його теплої долоні.

          — Неоніла, — вимовляю.

          — Що ж, Неоніло, я цьогоріч замовляв у Діда Мороза новенький генератор, проте, можливо, був занадто слухняним, бо знайшов у снігу новорічного ельфа, — тицяє пальцем у мою шапку.

          — Гадаю, що це, Вадиме, скоріше за все покарання, — сміюся.

          — Дізнаємося пізніше, — повертається у сторону будинків.  — Що ж, ельфе, ходімо, будеш гостем моїм, — тягнеться до мого багажу, підіймаючи його з такою легкістю, неначе то був пух.

          Сніг скрипить, коли наступаю на нього, а з рота виривається купа пари. Цього року зима холодніша. Я грію руки, дмухаючи на них, але якось не допомагає.

          — Ти ж не якийсь злий герой із казок, правда? — питаю, коли йду за чоловіком.

          — Ні-ні-ні, Неоніло, я лише Мишачий король, — зупиняється, і я врізаюся у спину.

          — Ой! — вигукую.

          — Прийшли, — підіймаю голову, бо роздивлялася свої чоботи, які «їли» сніг, роблячи мої ноги мокрими.

          — Ти завжди запрошуєш незнайомок на Різдво? — усміхаюся.

          — Тільки ельфів, — відчиняє двері.

          — Трохи дивно, не знаходиш? — не знаю, довіряти йому чи ні.

          — Вибір у тебе, Неоніло, маленький. Сьогодні зв’язок майже не ловить, а сніг продовжує сипати. Або робиш крок у невідоме, або ж ні, — знизує плечима.

          — Я займалася карате! — вигукую, коли Вадим заходить до свого будинку.

          — Тоді мені слід боятися злого ельфа! — знову цей сміх.

          — У дитинстві, правда… та і одне заняття всього лише, — пошепки зізнаюся.

          — Тепло виходить! Заходь вже! — і роблю крок.

          Що може статися? У будинку пахне пряниками та вишнею. Тут тепло та затишно, до речі. Я бачу, як Вадим обережно кладе мої речі біля дивану та йде до мене, тримаючи в руках капці.

          — Що ж, пані, будете святкувати Різдво зі мною, виходить, — усміхається щиро.

          — Я порушила всі плани твої… — настрій стає ще гіршим.

          — Та я один би сидів, якщо чесно. Батьки зараз за кордоном, а я вирішив відсвяткувати у бабусиному будинку. Приїхав учора. Оце співпадіння, чи не так? — знімаю своє взуття та шкарпетки.

          — Тоді, тепер не буде самотньо, — ми дивимося один на одного.

          — Точно… — його очі уважно спостерігають за мною.

          — То розкажеш про себе, Вадиме? — питаю.

          — Звісно, — чоловік відкриває ящичка та дістає великі пухнасті шкарпетки.  — Ноги ж зовсім мокрі, — я лише усміхаюся.  — Мені 33 роки, був одружений, а тепер подорожую трохи. Працюю інженером. Уперше за цей рік взяв відпустку. Минулої зими був у Карпатах, де катався на лижах, — розповідає, поки веде у вітальню.  — А ти? — повертається.

          У великій кімнаті стоїть ялинка, проте не неряджена. Біля неї було коробки зо три, де, можливо, ховалися яскраві кульки та гірлянда. Я чомусь відчуваю спокій.

          — Мені 30. Заміжньою не була, бо маю доволі паскудний характер. Працюю ілюстраторкою дитячих книг. Минулого Різдва також була в Карпатах. Уявляєш, тоді переплутала з кимось свою сумку в готелі! — сміюся.