Блиск святкової зали ще стояв у повітрі, коли Крістіан, міцно тримаючи Елізу за руку, вів її довгими коридорами палацу. Його кроки були рішучими, майже нетерплячими. Вона відчувала, як серце шалено б’ється в грудях — і від хвилювання, і від того, що погляд короля палав бажанням.
— Куди ми йдемо? — прошепотіла вона, хоча відповідь була очевидною.
— Туди, де ми будемо лише удвох, — його голос знизився, став глибоким і хрипким.
Двері до королівських покоїв зачинилися за ними, і тиша опустилася, порушувана лише тріском каміну. Крістіан розвернув Елізу до себе, і його руки одразу ковзнули до її талії.
— Ти навіть не уявляєш, як довго я мріяв про цей момент, — прошепотів він, перш ніж поцілувати її.
Їхні губи злилися в палкому поцілунку, що з кожною секундою ставав все глибшим, гарячішим. Еліза відчувала, як у ній розгорається полум’я, коли його долоні обережно, але пристрасно ковзали по вигинах її тіла.
Червона сукня здавалася пасткою, яку вони обоє поспішали зняти. Крістіан зірвав з її плечей тонкі бретелі, і тканина легко ковзнула вниз, оголюючи ніжну шкіру. Його губи залишали гарячий слід на її ключицях, на шиї, і кожен дотик змушував її тремтіти.
— Ти моя, — хрипко прошепотів він, притискаючи її до себе. — І я більше ніколи не відпущу.
Еліза відповіла на його поцілунки з такою ж пристрастю, її руки впліталися в його волосся, ніби боялися втратити цей зв'язок.
Вони впали на м’яке королівське ліжко, і вогонь у каміні віддзеркалював полум’я, що палало між ними. У ту ніч не існувало ні королівських титулів, ні змов, ні інтриг — тільки чоловік і жінка, що нарешті дозволили собі бути собою.
Їхні тіла зливалися в єдиному ритмі, їхні серця билися разом. Це була не просто пристрасть — це було визнання у коханні, викарбуване у кожному дотику, у кожному шепоті, у кожному подиху.
І коли світанок обережно торкнувся золотими променями завіс, Крістіан і Еліза лежали в обіймах одне одного, виснажені, але щасливі. Він тихо провів пальцями по її волоссю й прошепотів:
— Тепер ти назавжди моя королева.