Аделіна прокинулася рано-вранці, коли ще весь палац спав. Тихо вибравшись із ліжка, вона босоніж пішла коридором, тримаючи в руках свою улюблену іграшкову ляльку. Вчора вона так і не змогла поговорити з Елізою — боялася, що няня справді поїде.
Дівчинка завернула за кут і раптом зупинилася. В просторому зимовому саду, біля ялинки, прикрашеної мерехтливими вогниками, стояли Еліза та Крістіан. Вони говорили тихо, але з їхніх облич усе було зрозуміло: батько тримав Елізу за руку, а вона світилася від щастя.
Аделіна широко розкрила очі. Її серце раптом затріпотіло від радості. Вона підбігла до них, забувши про всяку гордість і колишні образи.
— Тату! — вигукнула вона, кидаючись Крістіану на руки. — Ви з Елізою… ви разом?
Крістіан і Еліза розгублено перезирнулися. Але перш ніж він устиг відповісти, Аделіна повернулася до Елізи, обняла її за талію й прошепотіла:
— Я так рада! Ти мені потрібна… будь ласка, не залишай нас.
Очі Елізи наповнилися сльозами. Вона нахилилася й поцілувала дівчинку в волосся.
— Я нікуди не поїду, люба. Обіцяю.
Крістіан обійняв обох, і в ту мить Аделіна відчула, що їхня сім’я нарешті стала повною.
Сніжинки за вікном тихо кружляли, а ялинка сяяла сотнями вогників, немов підтверджуючи: це було справжнє різдвяне диво.