Розділ 17. Зізнання

Еліза стояла біля вікна своєї кімнати, дивлячись на засніжені башти палацу. Її валізи вже були складені. Серце боліло від розчарування й приниження. Вона знала: настав час піти.

Але раптом двері рвучко відчинилися. На порозі стояв Крістіан. Його плечі були напружені, погляд — рішучий, майже відчайдушний.

— Елізо, — його голос зірвався, коли він зробив крок уперед. — Не їдь.

Вона відвернулася, не бажаючи, щоб він бачив сльози.
— Ваше Величносте, я більше не можу залишатися тут. Ви самі дали зрозуміти… що я вам не потрібна.

Він підійшов ближче, нахилився, змусив її подивитися в його очі.
— Це була помилка. Жахлива, непрощенна помилка. Я повірив у пастку Вікторії й засумнівався у тобі. Але тепер я знаю правду. І найбільше ненавиджу себе за те, що засумнівався.

Сльоза скотилася щокою Елізи.
— Чому ви мені це кажете зараз?

Крістіан узяв її руки у свої, міцно стиснув, ніби боявся втратити ще раз.
— Тому що я більше не можу мовчати. Елізо, я… я закохався в тебе. Не як король у няню своєї доньки, а як чоловік у жінку, яка перевернула весь мій світ.

Вона завмерла, не вірячи власним вухам.
— Ви… справді…

— Так, — він нахилився ближче, його голос знизився до шепоту. — Я кохаю тебе.

Її серце калатало, але вона не відвела очей.
— Я теж кохаю вас, Крістіане… але боюся, що цей світ нас розділить.

Він усміхнувся вперше за довгі дні — щиро й тепло.
— Я сильніший, ніж цей світ. І тепер я не дозволю нікому стати між нами.

І перш ніж вона встигла щось відповісти, він нахилився й поцілував її. То був поцілунок, у якому злилися біль, пристрасть і надія. За вікном тихо падав сніг, немов саме Різдво благословляло їхній союз.