Розділ 15. Пошуки істини

Крістіан не спав усю ніч. Кожна хвилина без Елізи була для нього мукою, а слова Аделіни лунали у вухах, наче закляття: «Вона тебе кохає!»

На світанку він уже ходив довгими коридорами палацу. Охоронці й слуги дивилися на нього здивовано, адже король рідко рухався так рішуче в самоті.

Він зупинився біля кімнати, де нібито сталася «сцена». Двері ще зберігали сліди від поспіху й паніки. Крістіан повільно торкнувся їх долонею.

— Це не схоже на неї… — прошепотів він. — Вона ніколи б не зрадила довіри.

Він наказав викликати кількох охоронців і придворних, які чергували того вечора. Їхні свідчення виявилися суперечливими. Дехто казав, що бачив, як Вікторія вела Елізу в кімнату. Інші — що чув, як двері замикають ззовні.

Сумніви перетворилися на лють.

— Якщо це була пастка… я мушу знати правду, — сказав він. — І тоді жодні титули й багатство не врятують винних.

Того ж вечора він запросив Вікторію на приватну розмову. Вона з’явилася в розкішній сукні, усміхаючись упевнено.

— Ваша Величносте, — сказала вона солодким голосом, — сподіваюся, ви вже зробили правильний вибір.

Але Крістіан дивився на неї так, що її усмішка ледь не зникла.
— Розкажіть мені ще раз, як ви «випадково» стали свідком тієї сцени, — тихо мовив він, але у його голосі відчувалася сталь.

Вікторія знітилася, та швидко зібралася.
— Це було… очевидне непорозуміння. Я просто проходила повз…

— Ви забагато разів опиняєтеся там, де вам не слід, — перебив її Крістіан. — І занадто багато дивних випадковостей оточують Елізу з того часу, як ви вирішили стати моєю дружиною.

Очі Вікторії на мить блиснули злістю, але вона схилила голову, зберігаючи удаваний спокій.
— Ви сумніваєтеся в мені?

— Я більше не вірю вам, — твердо сказав він.

Коли вона вийшла з кімнати, її обличчя перекосилося від люті. Вона розуміла: король почав підозрювати її.

А Крістіан, залишившись на самоті, вперше за довгий час відчув проблиск надії. Якщо він знайде правду — зможе повернути Елізу.